Бабусин кіт Тимофій

Будь-якій міській дитині, яку привозять на літо у село до бабусі, доводиться, рано чи пізно, отримати досвід, що травмує психіку, пов'язаний з кошенятами та відром води. Було таке і в мене. Втім, трапилася якось історія, значно гірша за це, яка закарбувалася в мені одним із найболючіших спогадів про наших чотирилапих членів родини...

* * *

Тьомку, красеня з лискучою чорною шерстю, я вперше побачила взимку. Кількамісячним кошеням. Воно ще ідеально поміщалося у дорослих жменях, але вже було завеликим для моїх, дитячих.

Жив він тоді у ванній кімнаті на другому поверсі, разом з мамою-кішкою, на ім'я Мурка. Однак, останній дозволяли іноді виходити, а от кошеняті щастило прогулятися лише коли він втікав звідти. Звучить, мабуть, щонайменше дивно, ця історія з ванною та ізоляцією, а для мене тодішньої взагалі видавалася тотальною несправедливістю. Та насправді на той час ванна ще навіть не була ванною, а лише невеличкою кімнаткою, яку використовували переважно як комірчину для різних ковдр, покривал, подушок, деякого одягу, що скупчувався біля та навіть всередині того самого довгастого металевого резервуара, який не побачить води ще не один рік.

А от щодо ізоляції, то вона була, з одного боку, для безпеки самого кошеняти, аби воно не впало зі східців, чи не травмувалося чимось тяжким, на кшталт мішків з зерном, які по одному стояли збоку на кожній сходинці, чи велосипедами, які на ніч заводили до коридору на першому поверсі. А з іншого — аби не доводилося прибирати Тьомкині ароматні сюрпризи по всьому будинку. Взагалі бабусині коти були привчені проситися на вулицю і передавали це вміння від старшого до меншого. Але не загартоване кошеня могло не витримати подібної зимової вилазки. Тому й було прийняте саме таке рішення. Волелюбна Мурка на цей період навіть отримала бонус — лоток із м'якеньким пісочком.

Ясна річ, що я була в захваті з перших секунд знайомства, але мені наказали сильно не прив'язуватися до кошеняти, аби не сумувала, коли його віддадуть.

— Як це — «віддадуть»?!

— Ну отак, — спокійно підтвердила бабуся. — Ми його для сусідів лишили.

Вона собі пішла займатися своїми справами, а я вбігла до ванної, вхопила кошеня і притисла до себе. В горлі давило, а на очі наверталися сльози. Я погладжувала його спинку, водила пальчиками по лапках, легенько натискала на подушечки... Не хотілося вірити, що найімовірніше за все, коли я з батьками приїду сюди знову, цього малесенького чарівного клубочка вже не буде тут.

* * *

— А чому ви дали йому ім'я, якщо збираєтеся віддати? — видала я наступного дня, раптом усвідомивши, що це дійсно якось дивно. Зажевріла іскорка надії.

— Тю, — щиро здивувалася бабуся. — Та треба ж якось звертатися до нього.

— А чому саме Тьомка? Що воно означає? — мені воно видавалося якимось дивним набором літер. Тоді я й гадки не мала, що то скорочена форма від Тимофія, не впевнена, чи хоча б про існування такого ім'я знала.

— Та то так випадково вийшло. Якось забули зачинити двері до ванної, а воно вибігло, перескочило кілька сходинок, а тоді, мабуть, злякалося і заклякло. А оченята — величезні! Дідусь те побачив та й сказав: "Ну чого став, вирячився, як Тьомка? Давай або сюди, або назад". З того часу й повелося. Тьомка та й Тьомка.

— А-а-а... — все що змогла вимучити у відповідь. Відтоді я певний період думала, що дідусь застосував до кошеняти якусь лайку власного авторства. Пізніше, мені навіть розповіли, звідки була взята фраза, та я того не пам'ятаю.

Перед від'їздом додому я ще раз перепитала, чи точно-точно вони віддадуть кошеня, почала обережно підводити до того, що може таки залишать. Але всі мої обхідні маневри різко обрубали.

— Та ти так не хвилюйся, — вже м'якіше додала бабуся. — Тьомка твій зовсім близько житиме. Зможеш його навідувати, а може, навіть і він сам іноді приходитиме.

Я видавила сердито-сумне "угу", попрощалася з кошеням і ми поїхали додому.

* * *

За кілька тижнів батьки і я приїхали знову. Я, з дуже-дуже малесенькою, але все ж надією, заходила до будинку. Моєму щастю не було меж, коли в залі, прямісінько посеред дивану знайшла Тьомку. Одразу кинулася гладити.

Довго не наважувалася питати, за дитячими внутрішніми відчуттями, цілу вічність. Боялася. Але не з'ясувати все видавалося ще гіршою перспективою.

— То лишили лишити? — пробелькотіла. Відчувала, що щось не так сказала, але так хвилювалася, що аж в голові гупало, — не могла докумекати.

— Що?

— Ну... Кошеня... Вже не віддаватимете?

— З чого ти це взяла?

— Але ж... — я не знала, як скласти в цілісну фразу те, що коїлося в голові й серці. — Чому воно тоді досі тут? — нарешті запитала, а сама подумала, що Тьомка точно образиться, бо сказала так, ніби не рада йому.

— Та просто він ще слабенький, — мовила бабуся якимось таким дивним тоном. — То вирішили, що хай трішки довше побуде з кішкою. Укріпне.

Щось тут не те. Глянула на кошеня. Так, ще маленьке, але значно побільшало з нашого минулого приїзду. Навіть у виразі мордочки вже почали з'являтися зачатки отого чисто котячого — абсолютна велич, нахабство і стійке переконання власної неперевершеності. Гадаю, всі власники котів знають, про що мова.