57 — Альтернативний ГОСТ

Усе зависло. Не просто «система не відповідає», а якось… по-людськи зависло.
В повітрі вібрувала тиша — та, яка настає, коли буря вже вляглась, але ніхто не впевнений, чи не сховалася вона за найближчим рогом.
Валентина сиділа на бетонній підлозі серед уламків коду, пилу, розтоптаних пакетиків з сухофруктами й чийогось забутого підколінника. Її пальці досі стискали обрізок кольорової вовни, ніби тримала за нитку реальність. Пінг лежав у неї на колінах — мокрий, злегка димлячий (де він устиг підпалитися — лишалося загадкою), з крихітною тріщинкою на носі, але живий. І цілком задоволений собою.
— Ну… — протягнув він, потираючи лапкою вухо. — Я тут дещо… під’єднав...
— Пінг, якщо ти знову під’єднав мене до мікрохвильовки, як того разу, я... — почала Валентина з небезпечними нотками в голосі.
— Ні-ні, цього разу все легально. Можна сказати, емоційно-етично безпечне хакерство. — Пінг закотив очі. — Просто… був фрагмент коду. Один залишок після ГОСТа. І я подумав: а що, як його не знищувати? Що, якщо... поговорити з ним?
— Ти вирішив поговорити з руїнами тоталітарної цифрової системи? — перепитала Ліда, яка щойно підійшла, обмотана залишками USB-шнурів, як справжня шаманка IT-епохи.
— Ну, я кіт. Тобто… був котом. Ми любимо залазити у коробки, пам’ятаєш? Навіть якщо ті коробки з написом «не чіпай — знищить світ».
— Милий ти мій дурнику... — прошепотіла Валентина, торкнувшись його щоки. — Що ж ти накоїв цього разу?
Повітря перед ними почало тремтіти. Легкий звук, мов дзвін виделки об кришталевий келих, розійшовся навколо. В електронному серці простору народилось… щось.
Спочатку — лиш світло. Блакитне, пульсуюче. Потім — значок. Круглий. Графічно простий, але з якимось дивним багом у центрі: серце, що спочатку було тріснутим, та через мить з’явилась нитка, якою його зшивали — рядок за рядком, петля за петлею.
— Та це ж… — почав Сєрьожич, витираючи запітнілі окуляри.
— Ні, це не ГОСТ, — перебила його Ліда. — Це щось нове.
На екрані з’явився напис:
G.O.S.T.
(Gently Offered System of Tenderness)
Бета-версія. Увага: можливе витікання почуттів за межі рекомендованих.
— Називається «Гостинчик», — промовив Пінг. — Я… залишив йому трохи мого коду. І трохи твого, бабо. — Він потерся об Валентину. — Бо якщо вже світ зламаний — треба хоча б дати йому добрячого капця добром.
— Ти... серйозно? — прошепотіла Валя. — Це... це не просто баг?
— Це любов. Я оптимізував її у форматі .exe.

Ліда прикрила обличчя руками.
— Мені потрібен компот. З валеріанкою.
— А мені потрібна бабця… така, як ти, — промовив Пінг. — Бо тільки бабці здатні зшивати те, що вже ніхто не хоче лагодити.
- Якщо я можу обійняти - значить справжнє. А далі хоч називай це багом.
На мить усі замовкли. Навіть вітряки за стіною перестали обертатися. Навіть шум електронної пам’яті зупинився, ніби сама система слухала цю розмову.
І тут Валентина зітхнула. Глибоко. Життєво.
— Ти, курва, кіт. Але мій.
У тиші це прозвучало, як заклинання.
І навіть екран — що завис у серці повітря, — мигнув, ніби засміявся.
Потім усе навколо розчинилося в ніжному хрипкому сміху.
Ліда — реготала, схопившись за живіт.
Сєрьожич — плакав і сміявся одночасно, гортаючи список системних збоїв, що тепер називалися «емоційними модуляціями». Проте він залишився патчити підвал, бо знав - війна не закінчилась.
Бабусі — влаштували танець, кружляючи з трекболами, як із бубнами.
Один дід співав щось на кшталт репу про SQL-запити й вареники.
А Пінг просто муркотів. Його очі світилися теплом, як гірлянда на балконі в перший день Різдва.
Зашитий фрагмент ГОСТа пульсував у центрі кімнати.
Не загрозливо.

А скоріше — як серце, яке ще не знало, як бути справжнім, але щиро хотіло навчитись.
І в цю мить, світ почав зцілюватись.
З дурості. З багів. З емоцій.
З бабиної любові, і котячого коду.