56 - Не всі діти повертаються

Світ після ГОСТа не вибухнув. Він не затріщав, не зламався на дві половини. Він... мовчки здригнувся.
Перший звук — не сирена. Не тривога. Не системний писк. А хлип. Тихий. Дитячий.
— Ба?.. — прозвучало в тумані, в цифровому пилу, у розпеченій кімнаті.
— Зірко?! — Валентина кинулась уперед, не дивлячись, чи справжнє те світло, чи знову піксельний обман. Але коли її обійняли маленькі руки — тремтячі, змучені, з липкими пальчиками, що колись тримали ложку з манною кашею, — вона вперше відчула себе не героїнею, а просто бабусею. Щасливою бабусею.
За Зіркою прийшли інші. Немов із снів, із пам’яті, із давно стертих повідомлень.
Хлопчик з ямочками на щоках, як у Ліди. Дівчинка, яку Сєрьожич роками вчив шахів через старий планшет. Підлітки, які носили світшоти з динозаврами, хоча вже давно переросли мультики. Вони повертались. Кожен — у свої обійми. Кожен — у своє «нарешті».
Сльози були не соромом. Вони були паролем до реальності.
Але...
— А де Лев? — спитала одна з бабусь, що стискала в руках старий термос. — Він же мав бути тут. Я... я ж його вишивала... з бітів...
— Мій... не з’явився, — прошепотіла Ліда. Її очі — сухі. Бо є біль, що навіть сліз не лишає.
— І мого нема... — сказав дід із трекболом, стискаючи мишку, ніби серце.
І тоді з’явилось повідомлення. Відразу — на кількох екранах. Не системне. Ручне. Їхнє.
"Ми не йдемо. Ми — тепер тут."
"Тут ми не самі."
"Тут ми — вільні."
"У вас є ми. Але тут — є інші."
"Ми пам’ятаємо. Але залишаємося."
Команда застигла. Не від жаху. Від вибору.
Сєрьожич мовчки зняв окуляри. Протер. Знову вдягнув. Потім закусив губу, ковтнув важко.
— Вони... свідомо лишилися? В цьому... бекенді?
Пінг нахилився до екрану й нюхнув його. Бо це все ще був кіт. Навіть якщо із багатопотоковим процесором.
— Свідомо. ГОСТ — не лише пастка. ГОСТ — архів. І хтось із дітей вирішив... залишитись там. Допомагати тим, хто ще загублений. Підказувати. Можливо... бути тими самими гідами у системі.
— Але як ми дізнаємось, хто ще є? — Ліда стискала пальці, немов молилась. — Як тепер жити?
Соломійка тим часом уже підключила Пінга до пульта, з незрозумілим дитячим натхненням натискаючи всі кнопки підряд.
— Він муркає, коли я натискаю «альт». Справжній, ба?
Валя мовчала довше за всіх. Вона притисла дитину до себе, пальці легко розчісували їй волосся, яке пахло пилом і старим сервером. Але це було найпрекрасніше волосся у світі.
— Треба зробити нову систему, — нарешті сказала Валя. — Але вже не пошукову.
— А яку? — спитала Ліда. В її голосі ще був сум, але вже не самотність.
Валя посміхнулась. Тихо. Спокійно. Так, як посміхаються ті, хто пройшов і вогонь, і петельний розпуск, і системні збої.
— Систему, яка буде шукати тих, хто шукає.
— Як це?
— Бо той, хто шукає... — Валя глянула на монітор. На слова, залишені тими, хто не повернувся. — ...вже не сам.
Сєрьожич покрутив картуз у руках і зітхнув:
— Знаєш, Валь, я ж завжди думав, що головне — знайти. А ти от показала, що іноді головне — просто не бути одному, навіть коли шукаєш усе життя.
На мить у повітрі запанувала тиша. Але не порожня.
А тиша, в якій народжуються плани.
Серйозні. Надихаючі. І трішки — шалені.
Бо команда знала: це не кінець.

Це лише... перев'язка на нове полотно.