54 - Коло допомоги

Усередині мережі не було часу. Але якби він був — саме зараз настав би момент, коли старші покоління зазвичай кажуть:
«А тепер — на повну».
Емоційна хвиля після зламу ГОСТового обману ще не вщухла. Валя витирала очі, стискаючи долоню Пінга, який — хоч і віртуальний, хоч і багатопотоковий, — зараз здавався їй теплішим за будь-який шерстяний плед.
— Валю, — озвалась Ліда, — ми, здається, ще не програли. Але самі не витягнемо.
— Ми ніколи й не були самі, — відповіла Валя. Її голос набирав сили. — Ми просто їх не кликали.
— Кого? — перепитав Сєрьожич, зітхаючи, поки його вусата аватара безуспішно намагалась зібрати файли з уламків даних.
— Їх. — Валя відчинила панель доступу. Вона тремтіла — але не від страху, а від чогось, схожого на трепет на Великдень, коли двері в хаті відчиняються і всі вже знають: зараз зайде родина.
Вона дістала з кишені свою в’язану брошку, в якій був зашифрований старий код. Свого часу цей код передавала їй бабуся з Чернігова, яка колись підключила радіо до праски, щоб не втратити новини у 1986.
Валя притулила брошку до прозорого вікна мережі й промовила:
— Старші покоління, активуйтесь. За дітей. За втрачені голоси. За майбутнє.
У мережі щось клікнуло.
Спершу — тиша. Потім — хрускіт, ніби хтось розгорнув карамельку.
І раптом — шалений спалах світла.
Мережа почала вібрувати, ніби її охопив цифровий землетрус. А потім… портал.
Він відчинився прямо перед ними: величезне вікно, в яке виринали обличчя знайомі й не дуже, але всі — у сивині, зморшках, рішучості.
— Запросила — тож тримай! — гукнула бабця Марта з Одеси, на плечі якої сиділа оновлена версія… папуги-інженера, що складав кубик Рубіка замість дзеркала.
— Я бабка бойова! Мене онук до ІТ-курсів записав, а я лишилась на хакерську пенсію! — додала баба Тамара з Лубен, тримаючи в’язальну машину, перетворену на дроновий зшивач пам’яті.
— Гриць! Пильнуй, ти знов не ті протоколи грієш! — гримнула баба Зіна, вказуючи на діда у костюмі з ретро-світлодіодами.
— Та я все правильно! То в мене просто носок не синхронізувався! — дід Пилип натискав щось пальцем ноги, лежачи на візку з реактивним приводом. — Я носком можу Ubuntu перевстановити!
— Панасе, назад! — крикнула ще одна бабця, поки її чоловік намагався на дроні скинути коробку з... мармеладками в формі серця, які при ударі запускали хвилю «мама-спогадів» у мережу.
Бомби емоцій вибухали не звуком, а теплом. Кожна — як розповідь на кухні, де чайник старий, але слова — завжди точні.
— Це що зараз? — прошепотіла Ліда, спостерігаючи, як у повітрі з’явилась бабуся в кроксах, що летіла на самобалансному килимі-сервері.
— Це… план Б. — усміхнулась Валентина. — Бабусі.
Сотні облич, кожне — окремий сервер історій. Кожна зморшка — протокол безпеки. І всі — на одному боці.
— Ви ж казали, що резерв? — прошепотів Пінг, його хвіст світився, як Wi-Fi-антена в любовному пориві.
— Резерв, — підтвердила Валя, — але не пасивний.
Усі бабусі й дідусі розгорнули свої пристрої. Хтось в’язав коди підтримки у повітрі. Інші запускали бітові пісні 70-х, переплетені з шифруванням. Хтось кричав на сервери, наче на підлітків. І це спрацьовувало.
— Ну шо, ГОСТ, скучив за нами?! — гримів голос із колонки.
— Буде тобі не update — а обряд із качалкою!
— За Віру, Надію, Любов і онуків!
Зрештою, система не витримала. Екрани почали миготіти, звук заїкатися. ГОСТ більше не мовчав. Він… дивився.

Він бачив не армію. Не код. Не команди.
Він бачив… людей.
Зі смішними гаджетами.
Зі зморшками, які не замаскуєш фільтром.
Зі сміхом, що зводив нанокоди з розуму.
З любов’ю, яку неможливо заархівувати.
І десь на краю цього абсурду починало вимальовуватись… щось інше.