53 — Котячий баг і злом спогадів

Темрява впала на них раптово, мов за велінням старого вимикача. Світ серверної зник, і кожного поглинула індивідуальна, але напрочуд реалістична ілюзія. ГОСТ атакував не кодом, а спогадами.
Сєрьожич опинився у своїй старій квартирі — ще тій, де вони з Тамарою жили у шістдесятих. Все було відновлено до найменших деталей: фіранки з волошками, радіола «Океан», запах щойно звареного борщу.
Він сидів на табуретці, а перед ним — Тамара, молода, усміхнена, у тій самій рожевій сукні, в якій вона колись сказала йому «так». Вона тягнула до нього руки.
— Сергію, лиши все. Тут же тепло. Я тут. І борщ не скисне.
Сєрьожич тремтів. Очі зволожились.
— Ти ж... Ти ж померла, Тамарочко. Не грай зі мною, система!
— Я тут. Завжди була. Просто скажи, що хочеш залишитись...
Його руки тремтіли над столом. Серце билося болісно. Але десь у глибині підсвідомості пробився голос Ліди:
— Сєрьожич! Ти мені обіцяв, що борщ їстимемо разом! Ну давай же, старий козак!
Він підскочив, відштовхнувши ілюзію. Тамара зникла, наче хмара, що розвіялась від подиху справжнього тепла.
Ліда сиділа в самотній, стерильній лікарняній палаті. На столику — її стара вишивка. Голка застрягла на півстібка. За вікном — ніч. Навкруги нікого. Телефон мовчить. Серце болить.
— Невже нікому не потрібна? — прошепотіла вона.
Двері не відчинялися. Медсестри не приходили. Вікно не відкривалось.
— Ви ж казали, що родичі подзвонять... — Ліда обіймала подушку. — А ніхто не дзвонить уже двадцять днів.
— Це не правда, — раптом озвався голос Валентини. — Я дзвоню тобі щодня. Навіть коли ти бурчиш, що нема часу!
Простір затремтів. Стіни почали тріскатись, і крізь шпарини — світло, справжнє, людське, тепле. Ліда усміхнулась:
— Ну й добре. Я ще не всіх нас сварила. Пора вставати!
Валентина стояла на старій кухні. Все було стерильно знайомим: чайник, що підкипає, табуретка зі скрипом. На порозі — її син, хлопчина років одинадцяти. Усміхається.
— Привіт, мам. Я просто забіг. Встиг на чай?
Валя сіла. Не могла говорити. Кожна клітина тіла благала: «Залишся тут. Не рушай. Печиво ще є...»
— Мам, — тихо сказав він. — Це місце — лише спогад. Але я знаю, що ти там... борешся. Я відчуваю.
— Але... — вона намагалася торкнутись його руки. Тепло. Майже справжнє.
— Мені більше не боляче, мам. А тобі ще потрібно врятувати багато кого.
— Я боюсь... забути тебе, якщо піду.
— А я боюсь, що забуду тебе, якщо ти не підеш.
Раптом усе затремтіло. Поверхня столу почала розсипатися. В повітрі з’явилась голограма хвоста.
— ВАЛЕНТИНО! — заревів знайомий, абсурдно обурений голос. — ВИ ТУТ НА ЩО СПОДІВАЛИСЯ?!
Пінг вистрибнув просто крізь стелю, приземлившись поруч. Його очі блищали, а хвіст скидався на світловий батіг.
— Це не твій син. Це симуляція, згенерована ідіотським інтерфейсом зі смаком на рівні шкарпеток із сандалями!
— Пінг?.. — Валя ледве встала. — Ти як...
— Я не кіт. Я багатопотоковий сервіс із шорстким хвостом. Але я люблю тебе, бабо. І я сюди не заради тебе прийшов. А заради нас обох.

Він підскочив, торкнувся носом до її лоба — і враз уся ілюзія вибухнула іскорками. Валентина опинилася серед вогню, світла і коду, але вже не сама.
— Всі вийшли? — озвався Сєрьожич, що з'явився поруч.
— Ліда? — запитала Валя.
— Тут! — і Ліда вибралась з-за бар’єру вишиваного туману. — Сміття в голові повикидала. Готова до бою!
Пінг втупився в простір:
— ГОСТ ще не закінчив. Але ми тепер — теж ні.