52 — Глюк у в’язанні

У повітрі зависла тиша. Така густа, що, здавалося, навіть електрони в проводах завмерли. Ні шелесту від вентиляторів, ні легкого посвисту сервера. Лише скрип мізинця Валентини, що випадково торкнувся спиці — і звуки знову затихли.
Валентина стояла посеред підвалу, де колись була стара котельня, а тепер — імпровізована штаб-квартира опору. Протягом кількох діб команда не спала, працюючи поперемінно то над кодом, то над кексами, то над шифруванням, то над пледами. На її колінах лежав напівзв’язаний шарф, схожий на перетинання алгоритмів і кольорової вовни, а по щоках пробігали дрібні краплі поту. Світло від численних моніторів мигтіло на її окулярах, мерехтіло відбитками спогадів, а Пінг, мов статуетка з загадкою, сидів поруч на серверному блоці, лише злегка смикаючи хвостом.
— Якщо цей рядок пропустити... — пробурмотіла Валя, прикушуючи нижню губу і вдивляючись у петлі, ніби це був первинний код космосу. — А цей скрутити навиворіт… тоді вийде... ну, щось вийде. Напевно. Може, трохи краще, ніж останній раз, коли все підірвало чайник.
— Ти ж не збираєшся тестити це на живому сервері, га? — нервово перепитав Сєрьожич, який у цей момент, спітнілий, виламував останні резервні ключі з архівного вінчестера часів Windows Vista. Його шапка перекосилась, з кишені стирчала шкарпетка, з якої він витягнув одну важливу мапу.
— А що, якщо я зберу змінну любов і прокину через накид?! — вигукнула Валя і піднялася, в’язальні спиці наче стали мечами з металевого фентезі.
— Любов не компілюється, бабо. Це не функція, це... — спробував був заперечити Сєрьожич, але його голос потонув у спалаху натхнення.
— А я зараз її пров’яжу! — з рішучістю, яка могла б змусити навіть ГОСТ посунутись у своїй бетонно-піксельній в’язниці, вона смикнула за край шарфа.
І сталося…
Петлі розповзлися, мов код на Python, коли забув табуляцію. Кольори переплелись у шаленому танці — блакитний проник у рожевий, зелений затягнувся у жовтий, ніби хтось почав малювати веселку, але у стресі. Сервер почав пищати на ноті "ля помилка", яка чомусь звучала як гудок електрички, що злетіла з рейок.
Екрани блиснули, як новорічна гірлянда після кави на ніч. Один за одним вони спалахували:
"ПОМИЛКА 404: ЕМОЦІЯ 'ТУРБОТА' НЕ ПІДЛЯГАЄ АРХІВАЦІЇ"
— Що за шитвяче воно таке… — прошепотів Сєрьожич, захоплений і водночас жахнутий, і машинально сховав за пазуху флешку з солоним огірком.
— Воно... їм сподобалось. — озвався Пінг. Його очі сяяли неприродно, як в окулярах бабці, яка щойно побачила знижку на гречку. — ГОСТ намагається з’їсти почуття. Але твої петлі, Валю... вони неперетравні.
— Це я... це я зробила глюк? — Валентина зупинилася, тримаючи спиці так, ніби то були ключі від Раю. Її голос тремтів — між страхом і тріумфом.
— Це не глюк. Це... випадкова геніальність. — сказав Сєрьожич і аж зняв свій картуз, під яким виявилася ще одна в’язана шапка.
І тоді — система затремтіла. Літерально.
Двері серверної почали тріщати, наче зсередини хтось пробивався назовні. Повітря загустіло, як манка в інтернаті. Екрани вилазили просто зі стін, виповзаючи з бетонних щілин, мов візуальні паразити. І на кожному — одна й та сама картинка.
Дитячий малюнок. Сонце. Будиночок. Бабуся з кривими окулярами. І слово "мама", написане криво, але щиро. Навіть нерівний овал був обведений серцем.
— Що це за дідько з намальованими емоціями?! — вигукнув Сєрьожич, розмахуючи старим сканером, як мечем.
— Це... і є той бар’єр, що його боїться ГОСТ. — озвався Пінг і несподівано встав. Його хвіст перетворився на голографічну стрічку, що пульсувала даними.
— А ми? — прошепотіла Валентина, дивлячись на клубок у своїх руках, який ніби перетворився на квантовий вузол.

— А ми зараз його прожаримо. — буркнув Сєрьожич і грюкнув кулаком по монітору.
І тоді світло згасло. Не так, як зазвичай. А мов би хтось вимкнув реальність. Світло втягнулося всередину. Простір стискався, закручувався у вир, як старий светр у пральній машинці.
Команду поглинуло. Їх буквально підхопила хвиля віртуальної тканини, як якщо б інтернет мав руки. Цифрова хвиля тягнула крізь патерни спогадів, через API їхніх найболючіших моментів, крізь кеш пам’яті та невидимі рядки.
Вони вже не стояли в серверній.
Кожен опинився... там, де болить.
— Тільки не це… — прошепотіла Валентина, бо перед нею вже маячів силует, якого вона не бачила роками. Не мала права бачити. І, може, ніколи б і не захотіла. Але серце — воно не питає.
Попереду був її син. А за його спиною — ГОСТ, який чекав, щоб вжалити в найм’якіше.