51 - На щастя, на долю, на перемогу

— Ну шо, діти мої старенькі, — урочисто сказала Валентина, виймаючи з торби круглу вишивану скатертину і стелючи її просто на бетон підземного сховища. — Перед боєм — святе діло. Треба на щастя перекусити, на перемогу ковтнути, а головне — по душах поговорити.
— Ой, а я думала, то ми вже штурм починаємо, — буркнула Ліда, витягуючи з кишені пляшечку валідолу. — У мене вже тиск танцює, як дискобалет.
— Танцює — то значить, живеш, — підморгнув Сєрьожич, вмощуючи на скатертину термос із глінтвейном без алкоголю, але з цілою аптекою спецій. — Я спеції добряче насипав — хто не прокинеться, того Пінг облизуватиме.
— Га? — озвався Пінг із кутка, потягнувся, розкрив блискуче око і флегматично муркнув. — Я не кіт. Я багатопотоковий сервіс із шорстким хвостом. Але можу й облизати.
— Та їдь ти, процесоре, — махнула рукою баба Надя з Житомирщини. — Дай нам краще якусь пісню увімкни, шоб сльозу пустить. І щоб серце спеклось у грудях, як борщ на вогні.
І Пінг увімкнув. Не якусь там попсу чи гімн, а щось абсолютно несподіване — стару колискову, яку Валентина колись співала своєму синові. Легкий електронний супровід, шорох вінілу, голос її молодшої версії — і все, всі затихли.
Навіть автоматичні дрони, що вартували в кутах, на мить приглушили свої віяла.
— То... це ж... — прошепотіла Ліда і сіла поряд.
— Голос мій, — кивнула Валентина. — Я ж у ті часи співала... поки його не забрали.
Ніхто не питав «кого». Усі знали — онука. Зниклого. Як і в багатьох тут.
Один за одним бабусі й дідусі витягували власні символи сили:
— дід Остап поклав на скатертину дерев’яну люльку, яку ще в молодості різьбив у Карпатах;
— баба Мотрона дістала свій вузлик із сіллю, сухою м’ятою й зубчиком часнику;
— дід Михайло, колишній кібернетик, розгорнув власноруч перепаяний антивірусний оберіг у формі підківки.
— Це не просто посиденьки, — урочисто сказала Валентина. — Це наше бойове зібрання. Це наша молитва. Наш накид. Наш «два разом». Наш петельний алгоритм.
— І наш борщ, — гордо додала Ліда, витягуючи з портативної скороварки запашну страву, яка пахла часником, перцем і дитинством.
— Я тост маю! — вигукнув Сєрьожич і підняв стакан з узваром. — За всіх, кого ми втратили. І за всіх, кого ще повернемо. Бо ми не просто старенькі — ми апгрейджені, модифіковані, з мізками, які мають і флешбеки, і кеш, і RAM, і ROM!
— То й наливай! — пролунав голос із натовпу, і сміх рознісся хвилею.
— Валю, — обережно озвався один з новеньких — худорлявий дід, якого звали Борис. — А що, якщо ми не витримаємо? Якщо це таки наша остання битва?
Валентина глянула на нього, зітхнула, підійшла і простягла руку:
— То ми зробимо її легендарною. Щоб навіть якщо впасти — то з борщем на губах, із піснею в серці і з повним зарядом у павербанку. А ще — з вірою, що діти нас побачать. І скажуть: «О, та це ж наші! Наші круті бабусі й діди. Вони ще дадуть жару!»
Усі зааплодували. Навіть ті, хто плакав.
— А тепер... по шматочку сала! — раптом вигукнула баба Маруся, дістаючи загорнутий у фольгу скарб. — Сало — то броня для душі!
І поки всі смакували, пили узвар, сміялись і згадували молодість, Пінг тихо сидів збоку й спостерігав.
⠀
Він бачив, як у кожному з них розгоряється те, що не аналізується алгоритмами — любов. Пам’ять. Лють. Надія.
— Мій час скоро настане, — прошепотів він собі. — Але перед тим вони підуть першими. Як герої. І я запишу все у лог. До останнього байта.