50 - Один із нас...

— От я й кажу: якщо трішки підсилити сигнал через трубку від старої пральної машини, то можна пробити навіть через підвал того банку, — бурмотіла баба Люся, поки Ліда креслила нову карту маршруту до сховища ГОСТа.
Сонце вже сідало, кидаючи мідні відблиски на шибки клубу "Промінь Перемоги". Усередині було гамірно. Бабусі чистили клавіатури старими зубними щітками, дідусі плели інтернет-мережі з LAN-кабелів, Пінг спав, поклавши хвоста на стопку жорстких дисків.
І раптом — клац.
Світло мигнуло.
Екран головного монітора, через який йшов моніторинг усіх вразливих точок ГОСТа, загорівся червоним.
— Що за чортівня?! — рвонувся Сєрьожич до панелі.
— Хтось намагається передати координати нашого штабу... — прошепотіла Ліда. — І це йде зсередини.
Валентина, мов левиця, піднялася. В її очах — полум’я.
— Закрий усе. Ізолюй сигнал. Пінг! ПІНГ! Пробуди свого багатопотокового хвостатого гуру і знайди звідки це йде.
Кіт зашипів, завис у повітрі на пару секунд (серйозно, хтось колись питав, чому в нього Wi-Fi лапи?) — і промовив своїм фірмовим мурмелом:
— Передача з південного крила. Старий склад. Камера 2. І… запах сосисок.
— Чорт забирай, це дід Микола! — викрикнула одна з бабусь. — Він же щойно казав, що вийшов по рибу!
— Ага, по рибу, а сам — по душу команди! — просичала Валентина й рішуче рушила до складу.
У приміщенні було темно й душно. Тільки один слабкий промінь ліхтаря від Ліди ковзав по стінах.
— Миколо? Вилазь, ми знаємо, що ти тут. — Валентина тримала в руці… пульверизатор з оцтом. Вона знала, як боляче це пече на старих колінах. — Ти що, справді думав, що не зрадиш запахом сосиски?
З-за коробки з’явилась фігура. Дід Микола. Його руки були заляпані чимось чорним — схоже на мастило або сажа. Але очі… Вони були інші. Порожні. І не зовсім… людські.
— Ви всі не розумієте, — прошепотів він. — ГОСТ — це не ворог. Це шанс. Він обіцяв… Він ПОВЕРНЕ МЕНІ ЇЇ.
— Кого, Миколо? — обережно спитала Ліда.
— Катрусю… — голос його зламався. — Мою онучку. Вона зникла. І ГОСТ каже, що вона ще десь є. У схемі. Віртуально. Що він може зібрати її, якщо я…
— Зрадиш нас? — жорстко спитав Сєрьожич.
— Врятую її! — крикнув Микола. — І я б зробив це ще раз!
— ГОСТ бреше. Він грає твоїми спогадами, Миколо. Ми всі щось втратили. Але не ти один, — Валентина підійшла ближче. Її рука здригнулась. — Ти ж був з нами. Ти нас навчав, як обходити банк-контейнери!
— Я… я вже не знаю, хто я, — дід опустив голову. — Але я не передав ще всього. Ви ще можете… вимкнути мене.
Пінг мовчки підійшов, потерся об його ногу. Потім підключив свій хвіст до Миколиного старого браслета, через який ішов сигнал.

— Сигнал глушиться. Але він знає, де ми. ГОСТ знає. У нас… є хвилини.
Поки Миколу виводили під конвоєм бабусь (з неймовірним гнівом, до речі), Валентина стояла мовчки. Її губи сіпались. Вона не знала, що боліло сильніше: зрада — чи розпач у тих очах.
Сєрьожич підійшов:
— Якби ти втратила когось, хто був у тебе серцем, ти б…
— Не продавала інших, — перебила вона. — Але пробачила б. Бо саме тому ми відрізняємось від ГОСТа.
І вона витерла сльозу з ока. Але тільки одну. Бо вже настав час діяти. І тепер — швидше, ніж будь-коли.
Дідусь-зрадник — це біль, але й нагадування: не всі вороги зовні.