49 - Рекрутинг бабусь. Пенсійна мобілізація починається

Було 19:46, коли Валентина запарювала третью чашку м'ятного чаю собі, Сєрьожичу, Ліді та Пінгу. Стіл був застелений трикольорною скатертиною із сяющими QR-кодами по краях.
— Ну що, готові розкочигати древо пенсійного спротиву? — запитала Валя, значно розправляючи свій новий кібер-кардіган.
Пінг мяунув, пока скачує нове оновлення до вусової прорами протизв'язки.
— Давай спочатку з Клубу патріотичної п'ятилітки, — пропонував Сєрьожич, витягуючи старе радіо із тамбура. — Вони тренуються тротуарними карате і знають, як ламати гратки.
— А я скажу Толі шахісту. Його внук в Оттаві хакер — хай закодує нам спецповідомлення, як в грахі — вискочить в чайниці, і всі знатимуть: готуй пенсійний гаджет!

За полудень було активовано шість гуртків, чотири капеланські чати, дві мобільні команди на велоколясах і один котовид шпигунський відділ із чотирьох хриплих мурлитів і одного перекушеного поштового взуття.
Спокійної ночі в місті вже не буде. Застарілий цифровий кошмар готується до пострілів, але проти нього уже йдуть ті, хто вміє перемагати сміхом і прошитими нитками. Війна останьої пенсії от-от почнеться.
***
«Вечірній кастинг: хто тут ще дасть фору хакерам?»
— Отож, наші в строю, — буркнув Сєрьожич, витираючи окуляри полою старої камуфляжної сорочки. — Але треба ж якось відсіяти кволих. А то як кинуться всі з остеопорозом та гіпертонією на дрони — хто їх збиратиме потім по дворах?
— Сам ти кволий! — з вікна санаторію вигулькнула баба Поля з палицею. — Я на минулому тижні самостійно зняла бойлер, бо гудіти почав! І зубами вчора качан кукурудзи розгризла!
— Полю, не чіпляйся, — тихо, але переконливо сказала Валентина. — У нас тут серйозна справа. Але, чорт забирай, шоу ще нікому не шкодило. Оголошуємо... кастинг!
Ставридич витяг портативну колонку, завантажив трек із шістдесятих — і світ заграв новими барвами. У дворику перед старим клубом "Промінь Перемоги" почалося справжнє випробування для охочих вступити до елітного підрозділу "Пенсіонери Перезавантаження".
Перше випробування — «Хто більше знає про інтернет-шахрайство»
— Запитання номер один, — оголосив Сєрьожич, стоячи з антенами на шоломі. — Якщо вам дзвонять і кажуть, що ваша картка заблокована — що робити?
— Лаятись! — вигукнула дід Микола з дев’ятого поверху. — Казати, що в мене нема картки! Я готівкою все життя!
— Ні! — перебила баба Зіна. — Зберігати спокій. Запитати код доступу до мозку шахрая, і потім повідомити внуку — він же в кіберполіції.
Сєрьожич кивнув:
— Зіна проходить. Миколо — готівка — то в минулому. Ми вже не ті бабусі.
— Я вам, онучки, такий пароль придумаю, — промимрив дід Гриша, — шо його сам Пентагон не вгадає. "Бублик_на_вікні_47!" — отака комбінація!
Друге випробування — фізичне: "Ухились від дрона"
Бабці з картатими хустками вишикувались у ряд. Ліда, задоволено хрумкаючи насіння, натискала кнопки на контролері. Маленький дрон почав літати низько над землею.
— Руки за спину! — скомандувала Валентина. — Уявіть, що це перевірка в Сільпо, а ви несете яйця у грудях!
— Ой, у мене там не яйця! — верескнула баба Дуня і, хвацько пригнувшись, перекотилась під дрон.
— Ти шо, в минулому акробатка?
— Ні, но я за торти билася! — і вона кинула хустку на дрон, збивши його з траєкторії.
Аплодисменти.

Третє випробування — технічне: “Збери Wi-Fi з нічого”
Перед кожним кандидатом — коробка з хламу: антена від телевізора, шкарпетка, радянський паяльник, плівка, банка з-під шпрот.
— За 5 хвилин зробити щось, що ловитиме сигнал. Бонус — якщо ще й борщ грітиме, — кивнув Сєрьожич.
— От це по-нашому! — буркнула баба Люся і швидко спорудила щось схоже на самовар із USB.
— Я назву це... Wi-Грій! — оголосила вона.
Всі загуділи: навіть Пінг — у режимі емоційного шорсткого муркання.
Фінал кастингу — "Моральна готовність"
— І останнє, — сказала Валентина, піднявшись на стілець. — Ви справді хочете в це вплутатись? Це не просто пригоди. Це справжня війна. Не фізична — інформаційна. Але ми ризикуємо пам’яттю, зв’язками, навіть своїм мозком.
Повисла тиша.
— Знаєш, Валю, — сказала баба Зіна. — Я вже все життя боюсь. Боюсь, що заберуть пенсію. Боюсь, що забуду обличчя сина. Боюсь, що не згадаю, як мене звати.
— Але сьогодні — я хочу, щоб мене боялись вони.
— Тому що я ще жива, чуєш? І здатна.
Усі встали. Хтось витирав сльози. Хтось уже заряджав павербанк із динамо-механізмом.
Валентина стисла кулак.
— Ласкаво просимо до підрозділу.
І Пінг урочисто приніс бабі Зіні маленький бейдж: «КОД-МАТИ».