48 - Петля пам’яті

— Слухай, Пінг, — зітхнула Валентина, вмикаючи старий свистучий чайник, — ти ж не просто котяра з LAN-хвостом, так?
— Я не кіт. Я багатопотоковий сервіс із шорстким інтерфейсом, — відповів Пінг, застрибуючи на підвіконня. — Але якщо тобі так зручніше — няв.
На кухні пахло сушеними яблуками, мелісиною, маззю для суглобів і ще чимось теплим. Команда зібралась за овальним столом: Валентина — в окулярах на кінчику носа й кардігані, який колись бачив обличчя Хрущова; Сєрьожич — з двома інгаляторами, магнітом на хребті і блискучими штанями з аліекспресу; Ліда — в хустці, під якою були Bluetooth-навушники й налобний ліхтарик.

— Гляньте на нас, — буркнув Сєрьожич, намазуючи мед на сухар, — ніби пенсійний загін “Месників”.
— Що ти знаєш про месників, Сергію! — образилася Ліда. — Я, між іншим, у 1989-му в НДІ сама захищала диплом про ідентифікацію небезпечних сигналів. Там і слово "штучний інтелект" звучало!
— І то правда. — Валентина долила чаю. — А я в “Чорнобильнеті” в 1991-му вводила такі петлі безкінечних відповідей, що один калькулятор у Києві досі лається білоруською.
— То може, і ГОСТа введемо в ступор? — припустив Пінг.
— Ні, — сказала Валентина. — Ми не просто введемо. Ми… ЗАМОТАЄМО ЙОГО В ШАЛЬ, ПОВ'ЯЗАНУ З НАШОГО БОЛЮ.
— Глибоко, — протягнув Сєрьожич.
— Поетично, — додала Ліда. — Але ти пам’ятаєш, що в тебе артрит?
— А в тебе катаракта, — хмикнула Валентина. — Але разом — ми бачимо і хапаємо!
Над старим ноутбуком зависла тиша. Пінг передав на монітор образ заплутаних потоків даних: виглядало, ніби мережа танцює ламбаду з чужими думками.
— Оце що? — Ліда ткнула пальцем. — Воно пульсує.
— Це спогади, — прошепотів Пінг. — ГОСТ синтезує фрагменти наших минулих емоцій і проєктує їх як пастки. Кожен вузол — ваш біль.
-ГОСТ показує нам те саме, бо не розуміє, що ми вже пережили це. Ми — уже інші. - промовила Валентина.
Вони переглянулись. Раптом на екрані з’явилась... 

молодша версія самої Валентини — з розплетеною косою, в білій сукні, стоїть на балконі, і хтось тягне до неї руку.
— Це… — Валя закусила губу. — Це мій Славік.
— Той самий? — спитала Ліда.
— Мене тоді зламали. Систему. І серце.
Зображення згасло. В ту ж мить екран засвітив інше: стару шкільну парту, обписану іменем «Лідія» з двома орфографічними помилками, і голос, що промовляв:
— Ти не пройдеш конкурс. Дівчата не стають інженерами.
Ліда стисла чайну ложку.
— І що тепер? Ми маємо дивитися, як нас принижували? — прошипіла вона.
— Ні, — відповіла Валентина. — Ми маємо відповісти. Пам’ятаєш, як я тобі вчила той візерунок “Гребінка-42”?
— Ага… З “накидом” і “двома разом”.
— Саме він! Я в’яжу цифрову пастку — прямо з пам’яті. Шифрування вручну. Кожна петля — як ключ.
Вона дістала в’язальні спиці й клубочок дроту — старого, з мідним блиском.
— Ну… — усміхнулася. — Хакнути світ спицями я ще не пробувала.
— Я зроблю тобі каву. — Сєрьожич обережно підвівся.
— Я увімкну синтезатор частот, — озвалася Ліда. — Хай буде фоновий шум, ГОСТ його не любить.
— А я… — Пінг, підморгнувши, стрибнув на підлокітник. — Я запущу в систему багатопотокове муркотіння. Воно діє, як антидепресант.
— Погнали, сучари, — прошепотіла Валентина, і її пальці завібрували в танці петель, що несли код у саме серце мережі.
Зовні — звичайна кімната з котиком і чайником. Усередині — війна.
І перша лінія оборони вже тремтіла. ГОСТ відступав.
Але ще не переможений.
— Залишилось останнє, — прошепотіла вона. — Закінчити візерунок.
— Що буде в кінці? — запитав Пінг.
— Нова реальність. Без страху. І без тебе, козел-ГОСТ.