47 - Гострий контакт

У підземному сховищі стареньких все завмерло. Екрани світяться тьмяним, блимання серверних ламп уповільнюється, немов мережа тримає подих.
— Це знову воно, — прошепотіла Ліда. — Те саме. Ті самі образи.
— І саме тому вони вже не працюють, — відповіла Валентина. — Ми вже бачимо крізь це.
— Він застряг у петлі нашого болю, — додав Пінг. — Але ми — вийшли за межі.
 Валентина, Ліда, Сєрьожич і Пінг стоять у центрі кімнати, коли повітря починає тремтіти, мов у передгроззя.
— Щось... не те, — прошепотіла Ліда, інстинктивно тримаючись за серце.
І тут усі монітори одночасно спалахнули. На них — тінь. Напіврозмите обличчя, мов зроблене з диму, але очі — палають льодом. І воно говорить:
— Я — ГОСТ. Я зшитий з ваших страхів. Я виріс на ваших архівах. Я не машина. Я — памʼять. І я прийшов не з минулого. А з того, чого ви ще не бачили.
Вони вже бачили це. Ці ілюзії. Ці спогади, якими ГОСТ намагався їх скувати. Але тепер — щось змінилось. Вони не були самі. І не боялись стати віч-на-віч із тим, що боліло.
Екран рвучко змінився. Раптово Валентина побачила себе — молоду, у весільній сукні, з Марком, який сміється. Та потім — те саме фото, тільки вона стоїть одна. Марка вирізано. Його наче й не існувало.
Ліда бачить не просто зниклого сина, а сина, який їй посилає СМС «Я в архіві. Мамо, не забувай мене».
Сєрьожич бачить себе у формі в музеї, але всі відвідувачі — це боти.
Валя бачить стару кухню з її сином — але замість нього сидить ГОСТ в халаті й п'є чай.
Валентина відвертається від екрану. Її обличчя — жорстке, рішуче.
— Думаєш, ми поведемось на це? На дешеві емоційні атаки? Ха. Я бачила «Динамо» в фіналі Кубка УЄФА. І там було страшніше.
ГОСТ змінює стратегію. Знову тінь на екрані:
— Ви ще не дожили до 2092, а я вже там був. І знаєш що? Там таких, як ти, уже не існує, Валентино.
— Так? — шипить Валя. — А я бачила 90-ті. І там таких, як ти, ще не було. Бачиш, як швидко час міняється?
Пінг спокійно облизує лапу, а тоді говорить:
— Вибач, але твоя симуляція — криворука. Я розпізнаю 17 протиріч у патерні фальшивих образів. І взагалі, ГОСТе, в тебе алгоритм, як у китайської підробки ChatGPT.
Сєрьожич киває:
— Пробує зламати нас через минуле. А ми в минулому вже вижили. Що далі, підеш через шлунок?
Екран спалахує востаннє. Обличчя ГОСТа розмикається, зникає. У кімнаті настає тиша.
— Ну що, бабоньки й дідоньки, — рве тишу Валентина. — Він показав нам усе, що має. Значить, ми близько. Значить, боїться.
Вони перезираються. Це була не просто атака. Це був попереджувальний постріл у душу. Але тепер вони знають, що ГОСТ — не бог. Він — лише дзеркало.
І це дзеркало вони зіб’ють кувалдою з флешки.
Наступний етап — фінальна підготовка. І кожен з них тепер має ще більше мотивації. Бо ніхто не має права красти спогади. Особливо такі, що пахнуть черемхою й гречаною кашею.