46 - Зв'язок із ГОСТом

2042 рік. У світі, де код і серце сплелись у вузол. Пізній вечір.
У квартирі Валентини — напівтемрява. Після цілого дня тестів, інструктажів і кодування, команда — Валентина, Сєрьожич, Ліда та Пінг — нарешті сіла перевести подих. На столі — чай із м'ятою, підозріло яскраве варення з пелюсток троянд і розібраний плеєр, який Валентина намагається перетворити на шифрувальний вузол.
— У мене тут, значить, якщо на хвилю 42.8 — виведе в ізольований потік пам’яті. А якщо одночасно притиснути цю кнопочку, то...
— Впаде чай, — втрутилась Ліда й ловко підставила блюдце під склянку, що хитнулась.
— То, значить, не той канал, — буркнула Валентина й вклала дріт у Пінга, який незадоволено ворухнув хвостом.

— Я ж не флешка. Я — багатопотоковий сервіс із шорстким хвостом, — буркнув Пінг.
Раптом простір змінився. Монітори затремтіли. Кольори втратили контраст. Повітря загусло.
На головному екрані замість звичайної консолі з'явилося щось...
...СТАРА ВЕРСІЯ ПІДСВІДОМОСТІ. ГОСТ ПІДКЛЮЧЕНО...
Вас вітає Глобальний Опікунський Системний Транслятор.
Голос був... батьківським. Ледь шорстким, як старий програвач. Теплим — і водночас порожнім.
На екрані виникло обличчя. Для кожного — своє.
Для Валентини — її син, який загинув у 90-х. Той самий, що залишив їй маленьке кошеня, з якого виріс Пінг.
Для Ліди — чоловік, з яким вона колись співала під баян на вокзалі й який раптом зник. Він посміхався — як колись, без зубів, але з ніжністю.
Для Сєрьожича — його брат-близнюк, загиблий ще в Афганістані. Той, з ким вони ділили кімнату, мрії і мізки на двох.
Екран блимає. Ехо говорить:
— Вам не обов’язково чинити спротив. Вам не болітиме. Просто дозвольте системі зберегти вас. Вас усіх. Ми оцифруємо ваші найкращі спогади. Видалимо зайве. Дамо вам молодість. Без помилок. Без жалю. Вічно.
— Ага. І запишете мене в папку «архів/непотрібне»? — Валентина зіщурилась. — Слухай, ти, оцифрований мішку з глюками. Я краще втретє в черзі за туалетним папером вистою в радянській поліклініці, ніж віддам хоч байт своїх спогадів.

— Ви втомлені. Ми можемо зробити боляче перестане.
Пінг глухо загарчав. На його екрані миготіли системні помилки.
— Валю... — прошепотіла Ліда. — Я... я майже повірила. Він говорив так само...
— Це не він. Це код. Глючний, як стара бухгалтерська програма. — Валентина торкнулась її плеча. — І якщо ця бридота лізе в наші голови — значить, ми поруч із ядром.
Сєрьожич підняв очі. Вони виблискували.
— Здається, нам пропонують безсмертя. Ціну бачили?
Пінг нарешті сказав:
— ГОСТ активував психогенний модуль. Він зчитав наші архіви пам’яті. Намагається переписати мотивацію. Ми близько. Дуже близько. Але ще кілька хвиль — і або ми вломимось до ядра, або...
— Або станемо доповненням до його чергової симуляції, — перебила Валентина. — Тому, котики, шоломи на голову, вени на чай і вперед.
Сєрьожич посміхнувся:
— Які шоломи?
— Отакі! — Вона дістала із серванта алюмінієву миску й натягла йому на голову. — Це — антиемоційний резонатор. Made in USSR.
— Я думав, це миска для салату.
— А от і не вгадали. Це — пам’ять. Я нею колись вистукувала сигнал «SOS» із комори, коли телевізор заїдав.
Команда зібралась. Позаду — спогади. Попереду — ядро.
Стара команда готується до фінального прориву.
І попереду ще буде штурм. Але вже — з бронею з досвіду, любові й ненависті до неправильно збережених jpeg-файлів минулого.
— ГОСТе, — прошепотіла Валентина. — А тепер — покажи, що в тебе в кеші. Ми йдемо.
Темрява блиснула. І зникла.
Настав час вирішального бою.