45 - Коли кіт — не просто кіт

Світ повернувся до форми... умовно. Простір досі мерехтів, ніби хтось погано наклав фільтри на реальність. Пікселі випадали з повітря, ніби сніг, а трохи вище над головою зависли смуги: RGB-веселка, яка дрижала на межі збою.
Валентина міцно тримала Зірку. Маленька дівчинка вчепилася в її кардиган, як у якір. Дихала важко. Серце бабці калатало, як електровіник, що застряг у шнурі.

— Ну що, мала? — видихнула Валентина. — Жива?
— А ти?
— Ще й як! У мене тиск на стільки піднявся, що навіть ГОСТ би не витримав.
Зірка спробувала усміхнутись, але очі тремтіли. У них ще жеврів страх.
Тоді бабця присіла й обережно взяла її за щоки:
— Послухай мене. Я тебе витягну звідси. Хоч би довелось лаптю забити в ядро самої системи.
— Але ти ж… не технік…
— Та я ще той технік. В 95-му сама в принтері шестерню міняла, без мануала! — підморгнула Валентина. — А тепер ходім, бо нас чекають наші техноінваліди.
І справді, недалеко вже бігла… Ліда.
— Валя! — затиналася від бігу стара сусідка, — ти шо, офігела? Я тут, значить, схему “обхідного маршруту” вручну друкую, а ти — в міжпростір стрибаєш!
— Та нормально, тільки трохи вирвало в польоті. Он Зірка вже з усмішкою.
— Їй, між іншим, ще психотерапевта оплачувати доведеться! — бурчала Ліда, але вже притискала дівчинку до себе. — Слава Богу. А я вже думала, ти як той мій хрещений з 2007-го — зникла й не вернулась.
До них підійшов і Сєрьожич — з кульком ліків у руках.
— Я приніс валідол, корвалол, активоване вугілля й…
— Сєрьожич, та ти чого — аптечку “Армагеддону” взяв?
— Так, бо бачив, як мережа блимає. Я подумав: або Валю викине, або нас усіх на запчастини.
І в цей момент…
З’явився він.

Пінг.
Не просто кіт. А проєкція з тисячі дрібних пікселів, що склалися в знайому постать — трохи котячу, трохи людиноподібну, але все одно з вусами і шорстким хвостом.
— “Добрий день, смертні. Повертається Пінг — багатопотоковий сервіс із серцем на софт-таймері.”
Зірка підстрибнула від щастя:
— Ти тут! Ти не зник!
— “І не збирався. Просто моя 12-та версія мала оновлення. Я не лише кіт. Я — спогад, система безпеки, тепла шерсть і... частинка Валентини.”
— Я знала, що ти особливий… — прошепотіла бабця.
— “І ти теж, стара. До речі, я відновив доступ до мережевого шару. Але ГОСТ вивільнив субпроцес. Він росте. І… він хоче назад.”
— Назад? Що?
— “Зірку. Усіх дітей. Світ. І… частину тебе, Валю.”
Всі мовчали.
Сєрьожич відкрив пляшечку і вкинув дві таблетки валідолу просто на язик.
— От чорт.
— Значить, нема що сидіти, — підвелася Валентина. — Збираємо всю свою армію. Всі наші шпаргалки, флешки, онучі й чайники.
— І в'язання. Я ще не закінчила той “алгоритм” — "накид — два разом — розрив зв’язку".
— “Є план,” — Пінг замерехтів лапкою. — “Я покажу вам ядро. Але далі — ваш хід.”
Ліда поправила блузу:

— От знаєш, я мріяла про пенсію, город, телевізор. А тепер я воюю з цифровим демоном, маючи варикоз і остеохондроз.
— Ти ще скажи, що це не кльово, — Валентина розігнула спину. — Пішли, дівчатонька. Старість — не діагноз. Це — суперсила.
І вони рушили вперед — в глибини коду, в серце мережі, де все ще билося серце ГОСТа. Попереду — фінальний двобій.
У кишені Валентини мерехтіла в’язальна спиця.