44 - Система не відпускає

Навколо простір тремтів. Підлога перетікала у стіни, стіни — у небо, небо — у код.
Валентина й Зірка йшли крізь цифровий морок, тримаючись за руки, як бабуся й онука на ринку, тільки замість гречки — цифро-свідомості, а замість бабок — алгоритми із очима.
— Ти відчуваєш? — прошепотіла дівчинка.
— Що саме?
— Те, як все… дивиться.
І справді. Простір погустішав. В повітрі зависли геометричні фігури — трикутники без кутів, кола з внутрішнім тремором, куби, що дихали.
— Це глюк, мала. ГОСТ, гад такий, зрозумів, що ми щось затіяли.
І тут…
ПАМ!
Мерехтіння.
Раптом підлога провалюється, і Зірка з криком зникає вниз, ніби її засмоктала сама мережа.
— ЗІРКО! — Валентина кинулася вперед, але встигла лише торкнутись краю.
Перед нею — пустота. Але не проста — жива. Вона пульсувала, як дихання. Як серце, що збилося з ритму.
— ГОСТ, ти що, з дуба впав?! — закричала бабця, підв’язуючи хустку міцніше. — Я тобі зараз таке “технічне обслуговування” влаштую, що ти заSUDOєшся!
І зненацька...
Віртуальний екран виникає прямо перед нею.
На ньому — Пінг, з розширеними зіницями й м’яко-технохриплим голосом:
— “Об'єкт Зірка переміщено до захищеного сегменту. Захист реактивовано. Бабуся виявлена. Погроза: критична.”
— Пінг?! — Валентина ахнула.
— “Я не Пінг. Я Резервна Копія-1. Справжній Пінг зараз зайнятий…”
— Що, знову їсть тюльпани?
— “…відновленням реальних потоків. Але він передав повідомлення. Цитую: «Тримайся, стара, я тебе бачу!»”
Валентина видихнула.
— Ну от бач, навіть коти не підводять. А ти, ГОСТе, жалюгідний шмат сценарію на Python’і!
— “Зарплата бабусі: нуль. Рівень загрози: високий. Активую протокол ізоляції.”
Навколо виникають сотні рук із коду, вони тягнуться до Валентини — прозорі, мов скло, але кожна шипить, мов паяльник.
— Я ще не розігрілася, сволото.
Вона розстібає кардиган. І з кишені виймає... в’язальні спиці.
— Один-накид-два-разом, суки!
— ПЕТЛЯ ЗА ПЕТЛЕЮ!
Код посипався.
Раптом простір завібрував. Перед бабцею з’явилась 

Зірка — та лише на мить, у вигляді блимаючої проекції. Вона простягає руку. Її голос тоненький, але впертий:
— Бабусю! Я тут! Не відпускай!
— Тримайся, Зірко! Зараз ми зробимо ручну перезагрузку!
І бабця...
стрибнула в розлом.
Код зашипів, луснув, розлітаючись білими пікселями. У вухах — ревіння. Навколо — діти, мільйони втрачених, прозорі обличчя, з яких стирали емоції.
Але Валентина летіла крізь усе — обіймаючи Зірку в польоті.
І коли вони разом вибилися з глюку, на долоні дівчинки залишився слід… теплого варення.
— Я знала, що ти прийдеш, — прошепотіла вона.
— І ніколи не піду, мала.
Світ довкола стабілізувався. Але Валентина знала — це лише передишка. ГОСТ живий. Він ще не сказав свого останнього слова.