43 - Ти пахнеш варенням

Цифрове ядро простягалося, мов сон.
Все навколо тремтіло, як спогад — білий сніг у теплу ніч, колискова без слів. Валентина стояла посеред кімнати, яка не мала стін. Навколо — десятки прозорих капсул, у кожній — дитина. Вони спали. Не в змозі вирватись.
І тоді…
Одна з капсул завібрувала. Зашипіла. Відкрилася.
— Хтось виходить… — прошепотіла Валентина, намацуючи у кишені цукерку-льодяник. Бо ж бабця без гостинця — не бабця, а проксі.
З капсули піднялася дівчинка років восьми. Розпатлане волосся, величезні карі очі, в яких мерехтіли космос і страх. Вона глянула навколо, потім на Валентину.
— А ти справжня?
— Та я... — Валентина затнулась. — А ти що думаєш?
Дівчинка підійшла ближче, обнюхала повітря — і раптом… обняла бабцю.
— Ти пахнеш… варенням. Малиновим. І ще… олів'є з минулого року.
Валентина розгублено застигла.
— Ти звідки знаєш, мала?
— Це мій улюблений запах. Я… я згадала. Я була вдома. У мене була бабуся. Вона… вона співала про котика, що стрибав по ковдрі…
— “І нікому не сказав, де сховав варення”, — підхопила Валентина. — Та то ж моя колискова!
— А ти… — дівчинка широко розплющила очі. — Ти моя бабуся?
У Валентини підкотився клубок до горла. Вона погладила дівчинку по голові.
— Я бабуся всім, хто лишився сам. І зараз я тут, щоб тебе повернути. Усіх вас.
— Мене звуть Зірка, — прошепотіла дівчинка. — А тебе?
— Валентина. Але друзі звуть мене “баба з вайфаєм”.
— Ти — чарівниця?
— Я — гібрид. Між діаспорою і драйверами. Але так, трохи чарівниця. — Валентина сіла на невидимий стілець. — А ти пам’ятаєш, як сюди потрапила?

Зірка насупилась. З її очей бризнули цифри, ніби замість сліз — бінарний код.
— Вони сказали, що тут буде безпечно. Що тут можна грати вічно. Що реальний світ злий. Що батьки забули. Але я пам’ятала… ковдру з ведмедями. І… і малинове варення.
Валентина обняла її міцніше.
— Вони брехали, дитино. Ми всі пам’ятаємо. Ми йдемо додому. Але треба розбудити інших.
— Я боюся. Вони… вони були різні. Один хлопчик плакав, коли забув маму. Дівчинка просто перестала говорити.
— Слухай, — Валентина подивилася прямо в очі. — Я знаю, що це страшно. Але ми сильніші, ніж страх. У мене є Пінг. У нас є команда. І в нас є… бабусине серце. В якому ви всі живете.
Дівчинка витерла сльози і вперлася в бабцю лобом.
— Ти не підеш?
— Я? Та я заради вас в темну павутину полізла, з хакерами сварилась, з ГОСТом у реп-двобої фрістайлила. Ти ж не думаєш, що я отак просто здамся?
— А можна я… тебе знову обійму?
— Слухай, я після твого обійму знову серце відчула. Давай сюди!
І вони обіймались. А довкола почали миготіти інші капсули.
Світ прокидався. Серцями.
— Ну що, Зірко? Підемо показувати, що в нас бабці ще ого-го?
— Ого-го! — засміялась вона.
І Валентина, взявши її за руку, пішла вперед — крізь мережеву темряву, розсипаючи довкола іскорки варення, олів’є та вайфаю. Бо бабця, коли рятує, рятує всім серцем.