42 - Вхід через петлю

Квартира Валентини палахкотіла світлом, немов зібралась на рейв 2060 року. У кожному кутку миготіли лампочки, свистіли модеми, блищали роз’єми. Ліда стояла біля вікна з телескопічною антеною, яка стирчала з її термоса, Сєрьожич крутив у пальцях флоппі-диск, перев’язаний червоною ниткою — оберіг від зависань.
— Всі на місцях? — проревіла Валентина, щільно затягуючи шнурок на кардігані. — Це буде не просто атака. Це буде вишиванка з нульових, тільки замість хрестиків — троянські коні!
— У мене тиск 170, але якщо впаду — лови флешку, — буркнув Сєрьожич, приклеюючи до грудей пластир з електродами.
— У мене тиск 170... весіллям пахне, — підморгнула йому Ліда і одразу ж чхнула.
— Пінг! Готовий? — Валентина повернулася до свого кота-помічника.
— Я не кіт, я багатопотоковий сервіс із шорстким хвостом, — відгукнувся Пінг і заліз лапою в корпус старої рації, яка почала транслювати клацання Морзе.
— То запускай “медову пастку”. Тільки без сюрпризів, як минулого разу, бо я досі не знаю, куди поділась мікрохвильовка.
— Вона стала бустером Wi-Fi, — винувато відповів Пінг.
Почалась атака. Валентина сіла за свій нетбук, пальці хрустіли, мов гілки. Вона відкрила вікно з кодом і натисла Ctrl+Alt+Сварка.
— Ми увійшли в зовнішній контур ГОСТ-павутини, — сказала вона. — Тут усе в зашифрованих пакетах. Хтось не хоче, щоб ми дізнались, де тримають дітей.
— Я додам наш улюблений шифр, — втрутився Сєрьожич і ввів команду:
echo “Ліда — вогонь” | base64 
— Це що було? — спитала Ліда, червоніючи.
— Підняття бойового духу, — відповів він.
Пінг заскочив на стіл і торкнувся лапою сенсорної панелі. На екрані з’явився кібервхід — портал у внутрішню мережу ГОСТу. Але перед ним — цифрова “шибениця” з чорного коду.
— Ой-ой, нас тут вже чекають, — пискнув Пінг. — Це фаєрволл типу “Змій Горинич”. Якщо торкнемося не того пакета — нас спалять.
— Добре, — сказала Валентина, — тоді план “В’язання”.
Вона дістала спиці. Вони були з алюмінію й тримали пам’ять, мов флешки. Ліда принесла старий светр.
— Ти що, будеш зараз в’язати?! — вигукнув Сєрьожич.
— Не просто в’язати, а прошивати обхід. Пам’ятаєш, як я в 89-му зашифрувала “Горбачова” у схемі сніжинок? — і вона, не чекаючи відповіді, почала:
— Один накид, два разом, петля... обхід паролю через порт 443...

Екран мигнув. Бар’єр трохи розчинився.
— Ще трішки. Лідо, підтримуй пінг!
— Тепер я шифрую — на “бісер”! — І вона відкрила стару програму для малювання схем на рушниках. Ввела узор “Берегиня проти алгоритму”.
— Я, блін, вас обожнюю, — пробурмотів Сєрьожич і врізав молотком по системному блоку, коли той завис.
Вони прорвались. На екрані з’явилась кімната: багато дітей, віртуально “заморожені”, кожен у своєму сні.
— Це центр їхніх мережевих снів... Ми на правильному шляху, — сказала Валентина, й очі її блиснули.
— Але ще не фінал, — прошепотів Пінг. — Система реагує. Вона запускає зворотний код... Бабусю, вона тебе впізнала.
— І що? — Валентина підвелася. — Хай боїться.
На фоні засвітились червоні вогники: сигнал тривоги. Починалась справжня цифрова війна.
Вона вдягнула навушники.
— Музика буде гучна, сучари. Це вам не Spotify. Це бабця.ехе — і я тут, щоб звільнити своїх.