41 - Багатопотоковий муркотливий сервіс

У квартирі пані Валентини, де запах гвоздики змішався з ароматом недопитого шипшиново-м’ятного чаю, нарешті настала відносна тиша. Ліда заснула прямо в кріслі, тримаючи в руках недов’язану серветку з цифровим візерунком. Ставридич хропів на повну потужність, прикривши обличчя газетою «Цифрова Бабуся», в якій серед кулінарних рецептів було закладено інструкцію зі створення EMP-глушника з каструлі.
Пінг сидів на підвіконні, його хвіст повільно розгойдувався в ритмі серверного перегріву. В його очах відбивалась нічна вулиця, де лампи блимали в такт збоям енергомережі. Він муркотів. Але муркіт не був звичайним — він мав ритм, пульсацію, якісь дивні збої, що скидалися на трансляцію з якогось внутрішнього ядра.
Валентина, у старому картатому кардігані, із банкою шипшини в руках, підійшла до Пінга і нахилилась:
— Слухай, шерстяний, я розумію, ти кіт і все таке, але що, в дідька, з тобою коїться? — буркнула вона.
Пінг повернув голову.
— Я не кіт, Валентино. Я багатопотоковий сервіс із шорстким хвостом.
Вона застигла.
— Шо?.. — її рука з шипшиною завмерла в повітрі.
— Я був активований не випадково. Я — фрагмент давнього хмарного ядра. Мене інтегрували у локальну форму для кращого сприйняття. Мене відправили... з минулого. Твого.
— Ти... ти зараз кажеш, що ти, чорт забирай, не просто кіт?! А хто?
— Я протокол. Я пам'ятаю тебе з 1984 року. Коли ти написала вірус «Ромашка» для саботажу радянської цензури. Твій код зберігся. І я — його уламок.
— Мати Божа… — прошепотіла Валентина і опустилась на стілець. — Тобто ти… все це час… ти знав, хто я?
— І хто ти є зараз. Ти не просто бабця. Ти — ядро. І ти потрібна.
Пінг підстрибнув, сплигнув з підвіконня, і тонким кігтем вивів на підлозі символ у вигляді нескінченності.
— Це портал. Не фізичний. Ментальний. Звідси ми підключимось до обчислювальної матриці дітей. Їх не викрали — їх обчислили. Стиснули. Як .zip-файли.
Ліда, прокинувшись, встала з переляканим вигуком:
— Якого чорта, я сни бачила про ламану петлю, і кота, що каже «Ctrl+Z»! Це шо, вже почалося?
Ставридич, пробурмотів:
— Тримайте мене хтось, я щас згадаю, як Брежнєв свій паролик ставив. «1234», як же інакше…
Валентина вставила в чайник Wi-Fi флешку. Кришка клацнула, і з чайника вирвався лазерний промінь.
— Це сигнал. Починаємо. Пінг, готуй портали. Лідо, оновлюй шаблон серветки. Там, де «2-накид-2-разом», став «3-накид-GOST». І не помились. Бо заплутаємось у петлях і попадем в архів пошуку Яндекса.
Ліда закивала. Руки тряслись, але петлі вив’язувались точніше, ніж 3D-принтер.
Ставридич витяг старий пейджер.
— Якщо з нами щось трапиться — відправлю сигнал через Укртелеком. Він єдиний пережив усіх.
Валентина зітхнула глибоко.
— Це буде не просто. Це не код. Це наші серця, вив’язані в алгоритм. Але якщо ми зламаємо їхню мережу — діти повернуться. І в цьому с*аному світі буде трохи менше реклами крему для суглобів.
Вони дивились одне на одного. Троє стареньких, один кіт із багатопотоковим хвостом. У центрі кімнати засвітився візерунок. Пульсація. Надія. І дивний звук...
— Бабко, — прошепотів Пінг. — На рахунок три…
Валентина посміхнулась, як на старій фотографії з лабораторії 80-х:
— Раз, два, ПІНГ!