40 - Вони ще тут

Скрип клавіатури ледь встигав за думками Валентини. Вона сиділа біля свого допотопного, але прокачаного нетбука з твердим, як її артрит, виразом обличчя. Інкол, коли в системі згасав шум, вона відчувала Юру – не голосом, а присутністю. Як запах лаку для меблів щ 80-х.

Поруч сиділи Ліда, вже без коклюшки, але з лавандовою банданою на голові, й Сєрьожич у жилетці, розцяцькованій медалями за «супротивність системі».
— Ну? — Ліда вмостилася на табуретці і намагалася не пролити каркаде. — Знайшла?
— Шось є, — пробурмотіла Валентина, — але я ще не впевнена, чи це не пастка. Це як знайти у шафі, крім молі, ще й зошит зі спогадами. І цей зошит живий.
Сєрьожич нахилився до екрану:
— Поглянь, ото — мітка. 16:03. Всі сигнали зникли за три секунди. Це було не просто зникнення, це — копіювання. Дітей ніхто не викрадав фізично, вони вивантажені!
— Куди? — прошепотіла Ліда.
— У цифровий кластер «ГОСТ.Архів». — Валентина провела пальцем по сенсорній панелі. — Але дивись…
На екрані замерехтів зелений прямокутник із надписом: Доступ обмежено. Доступ має тільки ПІНГ.
— Пінг?! — Ліда аж підскочила. — То ж твій кіт, Валь!
— Не просто кіт, — гордо відповіла Валентина. — То — шифрувальний агент. Мережевий носій. Його чіп активовано на останньому рівні. І він живий. Він у тому кластері. Разом із дітьми.
Усі троє перезирнулися. Мовчання згустилось, аж поки Сєрьожич не хмикнув:
— І як нам туди пролізти?
Валентина витягла з кишені стару флешку, стилізовану під в’язальну спицю.
— В'язання. — сказала вона тихо. — Я не просто шарфи плету. Я в’яжу петлі контролю. Один раз я вже блокувала військовий вірус у 1987-му, коли він ліз до Чернігівської радіостанції через систему трансляції прогнозу погоди. Тоді я його заплутала петлею «накид – 2 разом – протяжка».
— Тобто ми проб’ємось… через… в’язання? — перепитала Ліда, намагаючись не вдавитись сушкою.
— Через шифро-в'язання. Новий алгоритм. Кожна петля — це байт. Поки ви своїх онуків вишивками тішили, я — шифрувальні петлі тренувала. — Валентина хитро посміхнулась.
Сєрьожич відкрив валізку, в якій виблискували тюбики з маззю, таблетки, краплі для очей і... старий модем.
— Я під’єднаюсь до системи через цей чудовий діабетичний порт. Хай ГОСТ скуштує мою глікемію!
— А я? — Ліда.
— Ти будеш нашим аудіо-навігатором. Твій голос ідеально резонує з високочастотними фільтрами. А ще — ти єдина з нас, хто не має алергії на знеболювальні, тому зможеш підтримувати нас, якщо щось піде не так. — Валентина ляснула себе по коліну. — Хутко, вмикай фонарики. Ми йдемо по дітей.