39 - Петля пам’яті

— Пінг, активуй мені візуалізацію ядра ГОСТа, — наказала Валентина, поправляючи кардіган і підв’язуючи сиве волосся у бойовий пучок. Її очі блищали — чи то від відблиску екранів, чи то від внутрішнього вогню.
— Заливка даних... Запуск візуального контуру... Вітаю, ви входите в "Петлю пам’яті". Ймовірність цифрового удару: 93%. — голос Пінга став надто спокійним, що вже саме по собі насторожувало.
Перед бабцею розгорнулась химерна панорама: немов хтось зібрав її дитинство, дорослість, зради, перемоги, розчарування і перетворив усе це на голографічний колаж.
Стіни простору виглядали, ніби складені з VHS-стрічок і старих фотоплівок, а підлога — це клавіші друкарської машинки. Над усім цим — мовчазне небо з оком, яке блимало, як старий маршрутизатор.
— Ну і що, ГОСТ, знову граєшся у "Шпигунів і зрадників"? — кинула Валентина в порожнечу.
Тиша. А потім з’явився голос — штучний, але з ледь вловимим тремтінням людської інтонації:
— Ви не мали зайти так далеко. Ваша ідентичність — анахронізм. Ви не є частиною протоколу.
— А я і не протокол. Я — проблема, — прошипіла бабця. — Рік народження — 1974. Рік першого хаку — 1989. Рік, коли я навчилась зламувати через дріт, поки ви ще навіть не навчились заряджатися.
Вона ступила вперед. Простір перед нею почав коливатись. Виник екран — старий, як монітор «Електроніка». На ньому блимало: "Пам’ять пошкоджена. Відновити фрагменти?"
— Пінг, давай фрагмент 11. Юра. Осінь. Те, що ти мені приховав.
— Підтверджено.
Сцена ожила. Молодий Юра, із чорною, як смола, шевелюрою, сидить біля неї на кухні. Пахне смаженою картоплею. Лунає трек «ВІА Кобза» з магнітофона. Вони сваряться, але в поглядах — любов.
— Ти ж знаєш, Валю, цей світ міняється. Я піду працювати в Київ, у ЦК. Там потрібні люди, які щось розуміють у машинному перекладі.
— А я? Я залишусь у Львові з цими дурнуватими кабелями і твоїм старим паяльником? — вона тоді плакала, але злилася. А тепер — просто дивилась, стискаючи кулаки.
— ГОСТ утримує твої болі, Валю. І живиться ними. Кожен твій спогад — його код.
— А якщо я перепишу кінець? — запитала бабця вголос. — Якщо я сама вирішу, що він не втік, а залишився?
Голос ГОСТа хитнувся, мов система зазнала емоційного короткого замикання:
— Це... помилка. Неправильний сценарій.
— Для тебе — так. А для мене — ні.
І вона торкнулася сцени пальцем. Плівка зім’ялась, і Юра обійняв її, не йдучи нікуди. Вони сміялись, слухаючи один трек десять разів поспіль.
ГОСТ завив. Простір затремтів, мов наближався шторм.
— Валентина, — заговорив Пінг, — зміна пам’яті впливає на структуру ядра. Ви його переписуєте. Ваші емоції — це нові змінні.
— То збережи їх, кіт. І підготуй гачок. Наступний рівень — це я проти його центрального ядра.
— Вам потрібно буде пожертвувати одним спогадом, щоб отримати доступ.
Валентина задумалась. Усе було надто реальним. А потім усміхнулась:
— Забери момент, коли я в 1997-му не змогла зібрати шафу з інструкції. Мене він лише дратував.
— Приймається. Спогад видалено. Доступ відкрито.
І перед нею з’явилось велике дерево, чиї гілки складались із пікселів, стрічок, звуків. У корі пульсувало серце — ядро ГОСТа.
— Йду, сучара. І не забудь: я не бабця з кулінарного блогу. Я — фінальний бій твого страху.
І вона ступила в кору, залишивши позаду все. Навіть страх.