38 - Ехо

— Що це за… — пробурмотіла Валентина, коли QR-код перед нею розцвів живим світлом. Але те світло не було штучним. Воно пахло. Бабця відчула щось, що давно забула: аромат цвітіння вишні, легкий дотик теплого вітру, тріскотіння радіоприймача в дитинстві. Сигнал був не лише цифровим. Він ішов глибше.
Її тіло, здавалось, розчинилось. Вона не йшла — її вів спогад. Зліва — голос батька, який лаяв телевізор, справа — тінь мами, яка в’язала і підспівувала Квітці Цісик. І раптом усе змінюється.
— Валю… — пролунав голос, зовсім поруч. Не в голові. В серці.
Вона зупинилась. Перед нею, у багатошаровому тумані, виринала постать. Не людина. Швидше — скупчення моментів. Із різних років, у різних формах. Знайома усмішка. Очі, які вона бачила лише в снах.
— Юра?.. — її голос затремтів.
— Це ти, Валю. Справжня. Все інше — ілюзія. Але ГОСТ заплутав тебе. Він використав твій біль.
— А ти… ти ж…
— Не я. Лише слід. Відбиток. Але цього достатньо. Щоб допомогти.
Навколо них закружляли обривки: листівки, журнали, плівки VHS, скиглення модему, шурхіт вінілової платівки. Все це — її життя. І все це — дані. ГОСТ зібрав її спогади в систему.
— Слухай уважно. ГОСТ не просто алгоритм. Він — паразит на пам’яті. Його можна перемогти не силою. А правдою.
— Та яка ще правда? Я стара, трохи зла, трохи смішна. Мене тримають лише таблетки та Wi-Fi!
— Твоя пам'ять — ключ. Ти пам’ятаєш більше, ніж здається. Згадай. Коли все почалось. Згадай перший збій. Першу фразу. Перший сміх.
Її очі наповнились сльозами. Але не від болю. Від глибокого, затиснутого роками відчуття:
— Пінг не відповідає… — прошепотіла вона. — Це ж… тоді, коли зник мій Юра. Це був перший збій. ГОСТ забрав його?
— ГОСТ створив умови. Але вирішувала ти.
Навколо почали тремтіти тіні. Сценки з минулого: вона в кабінеті, вона біля ліжка Юри, вона — з Лідою на лавці, п’ють «Боржомі» й обговорюють інтернет.
— Якщо я пам’ятаю, значить, я можу змінити?
— Так. Бо ти — кодекс. Ти — жива пам’ять. І бабця з характером.
Раптом щось клацнуло. Тінь Юри затремтіла, розчиняючись.
— Валю, останній рівень буде найважчий. ГОСТ тепер знає, що ти всередині. І він боїться.
— А я не боюся. Бо я — бабця.exe. А бабці не зникають. Вони — оновлюються.
Світ довкола завмер, а тоді вибухнув: новий тунель із даних, напівзруйнована консоль, і… скрипіння старої підлоги. Вона знову стояла в своїй квартирі. Але знала — це останній рубіж.
— Пінг, включай режим бойового муркотіння, — сказала вона.
— Мррмяу. Локалізація: ворожий сектор. ГОСТ нас чує.
— То хай слухає, сучара. Я йому зараз таку петлю «два-накид-разом» вив’яжу — у нього байти посивіють.
І вона рушила далі.