37 - Ой, щось у чаї не те...

Вони сиділи на кухні Валентини. Після судового кібербатлу світ здавався спокійним. Ну, майже. На столі парував чай із м’ятою, сушились пиріжки з капустою (суперзброя Ліди), а у кутку муркотів Пінг, її кіт з Wi-Fi-хвостом.
— Я вам так скажу, — бурмотіла Ліда, наливаючи всім чай, — якщо ще раз побачу хмару з лицем Excel'я — лусну. Чи його.
— Не кажи «хмара», — пробурчав Ставридич. — Вчора хмара просила оновити мій хребет. Тепер він у мене, мабуть, в архіві.
Валентина закуталась у кардіган, який тепер був наполовину вив’язаний із оптоволокна:
— Нє, ну скажіть чесно: ми ж круті? — Вона підморгнула. — Пенсійна кібератака — це вам не TikTok танці!

— А я, до речі, — Ставридич підняв палець, — сьогодні вночі бачив сон, ніби ми всі троє у грі «Сталкер», але замість мутантів — електронні черги на довідки. Я прокинувся в холодному поту, коли не зміг оновити прописку.
— Ти це з'їв півпиріжка назад. — Ліда фиркнула. — Може, воно і до чаю. Там чебрець, валер’янка і натяк на ЛСД.
Валентина нахилилась до кухонного столу, щоб розлити чай. І тут...
Пік.
Потім ще один. І ще.
На дні чашки, прямо в рідині, загорівся мікроскопічний QR-код, що миготів червоним. Пінг підвівся, замуркотів тривожно, і...
Пік-Пік-ПІК!
— Ну твою ж... — прошепотіла бабця, піднімаючи чашку до світла. QR-код пульсував, ніби живий, а в парі вже вирізалась чітка символіка ГОСТа — очі без повік і підпис: «Скануй або зникни».
— Це що, чаєвий сигнал небезпеки? — вирячився Ставридич. Він хапнув ложку і підняв її перед собою як хрест.
— Це не чай. Це — цифрова інфузія, — сказала Ліда, і навіть чайник на плиті коротко чхнув.
— А ну не ковтати, — Валентина різко поставила чашку. — Ми не знаємо, що саме вони на нас вішають через ці пакуночки липового листя. Може, новий вірус. А може — оновлення до ГОСТ.4.0. А ми ще до 3.9 не звикли!
— Я перевірю, — мовив Ставридич, натягнувши окуляри із функцією зчитування спектрального коду. Вони засвітились, мов два червоні міні-сонця.
Він сканував чай, водив ложечкою по поверхні рідини, потім занурив туди датчик із флешкою, на якій ще лишалось трохи пам’яті від його старого плеєра.
На екрані миготіли слова:
«Об’єкт: Квантова Програма Слідження. Джерело — невідоме. Призначення — контроль за рештками Бабці.exe. Запуск: 2:17 ночі.»
— Вони не здались, — прошепотіла Валентина. Очі її зблиснули. Вона не боялась — вона смакувала майбутній бій. — Це був не фінал. Вони перевіряють, чи ми ще живі.
— Ну, живі-живісінькі, — сказала Ліда, розстібнувши халат і показавши вишитий напис: «НЕ ДАМОСЯ!». — І з пиріжками.
— Нє. — Валентина підвелась. — Цього разу — на випередження. Поки вони нас мітять чаєм, ми — ставимо чайник на вогонь. Але вже для них.
Пінг раптом муркнув і показав лапкою на телевізор. Екран засвітився сам собою.
На ньому — пусте обличчя. Без рис. Лише одна фраза під ним:
«Я повернусь. І цього разу — з паролем, який ви не зламаєте.»
— Ну що, сученьки, — усміхнулась Валентина, вдягнувши свої навушники, — приготуйтеся до чаювання у стилі посткіберпанк. І давайте без накиду: ми не просто бабці. Ми — алгоритмічні месники.