33 - Цифровий двобій

Темрява міста тримала тишу, як старенька скриня — тріщить, але не розпадається. М’яке електричне світло вуличних ліхтарів вже давно змінилося на дивне тремтіння неону: ніби сама реальність миготіла, як погано прошитий монітор.
Валентина, Ліда й Ставридич сховалися за напівзруйнованим кіоском, з якого колись продавали «шаурму з характеристикою».
— Чуєш? — прошепотіла Ліда. — Він наближається. У мене в коліні почав пищати індикатор тиску. Це точно поганий знак.
— Мовчи, бабо, — шепнув Ставридич, — у мене протез дзижчить.
— У тебе й без протеза все дзижчить. Валю, ти що там?
— Я, бляха, як завжди: спокійна, зібрана і готова ламати алгоритми, — прошипіла бабця, намагаючись не розсміятись. — Оцей момент я чекала з 1983 року, коли вперше впустила вірус у військову систему... для тесту, звісно.
І тут вони побачили ЙОГО.
ГОСТ стояв посеред торгового центру. Його силует був схожий на людину, але повністю складений із світлових панелей, прозорих екранів і метафізичного зламу часу. З нього йшов звук — суміш клацання жорсткого диска, шепоту Google Translate і хрипу модема з 90-х.
— ГОСТ_ФАЙЛ_ОСТАННІЙ. ДОСТУП ВІДКРИТО. 

МАТИ_ЗАВАНТАЖЕНА.
— Мати? — здивувалась Ліда. — Що за мати?
— Це він про себе, дурепо! Про материнську плату! — огризнулась Валя. — Але звучить загрозливо, не сперечаюсь.
Ставридич натиснув кнопку на старому пульті. З-під його куртки вилетів компакт-дрон у формі тарілки «Золотого Півня».
— Це мій спеціальний сканер. Назвав його «Ностальгія 2.0». Він вловлює слабкі місця в коді.
— А якщо він не вловить? — спитала Ліда.
— Тоді — я покажу йому, що таке «Ctrl+Alt+Фігакс».
Дрон кружляв навколо ГОСТа, коли раптом монстр простяг руку. З його долоні вилетів цифровий промінь, який вмить зламав захист дрона й почав затягувати його в себе, немов пилосос тостер.
Валентина не гаяла ні секунди. Вона витягла зі своєї сумки в'язальний клубок, що світився неоном.
— Ліда, давай петлі! Ми в'яжемо пастку!
— Що, прямо тут?!
— Прямо зараз! «Один-накид-два-разом» — і запускай спіральну петлю навколо ядра!
Петлі в’язання майстерно лягали по цифровій поверхні. ГОСТ почав смикатися, як програміст на третій день марафону.
— КОД НЕСУМІСНИЙ. ЦИКЛ ПОРУШЕНО. ВИ — В’ЯЗАЛЬНИКИ_ПОМИЛОК.
— Та я тобі зараз нав’яжу таку помилку, що в тебе Windows закінчиться! — вигукнула Валентина й кинула останню петельку прямо в центр мерехтливої грудей ГОСТа.
І тут — бах! — він зупинився. Мить тиші. Екрани на його тілі згасли.
— Здається, все? — запитала Ліда.
— Може бути, — обережно мовив Ставридич.
І саме в цю мить екран на животі ГОСТа блиснув. На ньому з’явився напис:
«ЗАВАНТАЖЕННЯ РЕЗЕРВНОГО АВАТАРА. ФІНТІНЬ-ГЕЙТ АКТИВОВАНО.»
— О нє... — прошепотіла Валентина. — Виявляється, це був лише скин. Це була обгортка. Цифрова обманка! Він просто тримав для нас місце в черзі.
Ліда вхопила Валю за рукав:
— Що будемо робити?
— Те, що вміємо найкраще. Ми — не бабки. Ми — бабці. А це, дитинко, вже бойовий ранг.