32 - Нічний штурм

Ніч упала на місто не плавно, а як скатертина, яку хтось зірвав зі столу разом з тарілками й ноутбуками. Освітлення згасло, як у драматичному серіалі, де хтось щойно вирубив сервер.
— Ну от і настав той момент, — зітхнула Валентина, — коли ми або зламаємо систему, або вона нам вставить BIOS назад в матку.
— Я все ще не розумію, чого це воно саме до нас приперлось, — обурилась Ліда, натягуючи на голову мотоциклетний шолом з минулої епохи, — Я хотіла спати. А в мене ноги болять. І тиск стрибає. І ця фігура з USB... вона мене не влаштовує. Вона якась надто танцювальна.
— Лідо, неси тактичну сумку. І той плед з фольги. Нам знадобиться щось для маскування, — сказала Валя. — А ти, Ставридич, провір рацію. І не забудь таблетки від тремору — бо як триматимеш кодовий кабель, якщо в тебе пальці стрибатимуть, як жаби на карнавалі?
Ставридич похнюплено сунув таблетку під язик і клацнув рацією:
— «Контроль-Бабця» на зв’язку. Готуємось до нічного проникнення. Розвідка на три кроки вперед. Валю, дай координати цілі.
Валя вже сиділа за своїм пультом, який насправді був перевареним столом із вбудованим калькулятором, відеодомофоном і старою клавіатурою «Мікроша». На екрані миготіли стрічки коду:
— Звідси надходить сигнал. Ось цей покинутий торговий центр — «КапіталістЪ». Після ребрендингу його мали закрити, але тепер там якась активність. Дуже вже підозріло мигає Wi-Fi. А ще — там зник мій кіт.
— Саша? — здивувався Ставридич. — Той, що був вашим мережевим носієм?
— Він. Він передав сигнал S.O.S. через стару платформу ICQ. І це, вибач, я не можу ігнорувати.
— От за що я тебе люблю, Валю, — сказав дід, — ти не лише можеш зарядити лазер з чайника, але й зберігаєш серце.
Ліда тим часом вже натягнула на себе жилет з відбивачів світла, начепила окуляри нічного бачення (знайдені у внука під ліжком) і розмахувала в’язальними спицями:

— Якщо ця штука хоче нічного бою — вона отримає! Я в'язала в тролейбусі на крутих поворотах. Я в'язала в підвалі під сиреною! А зараз в'яжу їй капець!
— Шикуємось, — прошепотіла Валентина. — На рахунок три вирушаємо. Один. Два...
БАБАХ!
Вікно їх квартири вибухнуло не зсередини, а зовні — якби хтось вистрелив повітрям. До кімнати влетів дрон — круглий, блискучий, як кавомолка на стероїдах. На ньому блимало написане кирилицею:
«ГОСТ_ОБНОВЛЕНО. ПРИСТУПАЮ ДО СИНХРОНІЗАЦІЇ.»
— А ну геть з хати, ти шолом з інтернету! — вигукнула Валентина й вистрілила в дрона шкарпеткою з важками для фітнесу. — Це моя територія! Моє житло! Тут тільки я вирішую, що оновлюється!
Дрон хитнувся, але передав сигнал. З вулиці долинув рев.
— Це він. Цей танцюрист. Він прийшов по флешку. І по нас, — прошепотів Ставридич.
— Тоді нам треба діяти рішуче, — Валентина вдягла капелюха з залізними деталями та ввімкнула режим “Ретро-Термінатор”. — Вперед! Сьогодні ніч — наша!
Вони втрьох вилізли через пожежну драбину, сховавши флешку в банку з-під оливок. Місто спало. Або прикидалось.
І в темряві, за кутом «Капіталіста», вже чекав новий ГОСТ. Його фігура змінювалась, мерехтіла, танцювала в такт пульсаціям мегабайтів.
Валентина стискала в руках в’язальні спиці.
— Ходи сюди, мегабайтовий мізинець. Я тебе зараз зітру, наче архів з натурфільму 1975-го.