31 - Глюк, якого не мало бути

— Ну що, — пробурмотіла Валентина, закриваючи кришку плеєра. — Тепер точно все.
— Я теж так думала після весілля з першим чоловіком, — хмикнула Ліда, — а потім знайшла його з блютуз-навушником і бухгалтеркою.
Ставридич кашлянув, тримаючи кухоль із ромашковим чаєм так, наче то була гільза від гранатомета.
— Але якщо серйозно... — сказав він, — я відчуваю, що щось не так. У повітрі щось... клацає.
— Це не повітря, — сказала Валентина, вказуючи на старий радіоприймач. — Це "Рекорд-72". Він ловить не лише хвилі, а й шепоти алгоритмів.
Приймач несподівано почав тріщати й пищати, поки не прорізався голос:
"…дані збережено… фрагмент ядра переадресовано… об’єкт: НЕ ІДЕНТИФІКОВАНО…"
— Що за срач на хвилях? — скривилась Ліда, прикриваючи вуха рожевими в'язаними навушниками з вушками кота. — У мене аж пломби загуділи.
— Це… — Валентина затнулася. Її зіниці звузились, наче у бойового дрона. — Це не просто ехо. Це залишок ГОСТу. Його фрагмент вижив і шукає новий носій.
— Що, знову? — простогнав Ставридич. — Може, воно піде в банкомат і втопиться?
— Слухайте, — сказала Валя, вже надягаючи свої бойові навушники. — Ми ж знищили ядро. Але якщо копія пішла не в пам’ять, а в мережу — вона могла знайти інший шлях. Я залишила флешку під’єднану до резервного каналу.
"…передача триває… об'єкт виявлено… синхронізація: 78%…"
Екран старого телевізора, якого вони не вмикали з 2003-го, раптом засвітився. На ньому з’явився розмитий силует. Форма нагадувала…
— Це що, дитячий манекен у протигазі? — з жахом сказала Ліда. — Чи новий мультик від Netflix?
— Ні. Гірше. Це аватар. Цифровий залишок. ГОСТ себе компілює в нову форму.
Ставридич вхопився за серце:
— Якщо воно залізе в мій холодильник, я не витримаю. У мене там остання банка лечо.
— Воно не в холодильник… — Валентина підбігла до ноутбука. — Воно шукає носія. І знайшло…
На екрані засвітився напис:
"ЗАВАНТАЖЕННЯ: ВАЛЕНТИНА_БЕЗПІКА.USB"
— Це флешка! Та, яку я носила на шиї. Вона була під’єднана! Його шматок зберігся там!
— Скільки можна з цим ГОСТом?! — вигукнула Ліда. — Я вже боюсь навіть свій смарт-чайник! Учора він мені замість окропу варив рекламу!
Валентина схопила флешку, висмикнула її — і в той самий момент усі екрани згасли. Навіть чайник задимівся, прогудів і плюнув паром на Ставридича.
— Ну, або це кінець, або це початок чогось зовсім іншого, — прошепотіла вона.

Тиша. За мить — вікно розчинилося від протягу. І з вулиці, де ще кілька годин тому світлофори блимали у хаосі, долинув незрозумілий звук. Шурхіт. Немов когось... синхронізували.
Ставридич обережно заглянув за фіранку:
— Я не хочу вас лякати… але там... хтось іде. В гумових чоботях і з USB в руці. І він… танцює під якусь версію «Бумбоксу», але з голосом штучного інтелекту.
— О Господи, — шепоче Ліда, хапаючи з-під подушки електрошокер у формі качки. — Вони вже заражають стиль.
— Здається, наш вечірній серіальчик відкладається, — сказала Валентина, вдягаючи свої бойові капці з шипами. — Хай тільки спробує перенести мою пенсію в TikTok. Я йому таке «в'язання» влаштую, що петель не розв’яже.