30 - VALENTINA_CORE

Валентина мовчала. Її пальці зависли над клавіатурою, очі не кліпали. З монітора дивилося її власне обличчя. Молоде. Зухвале. В очах — вогонь і трохи безумства. Форма радянського хакера з орденом «За злом проксі» і патчем «Клуб любителів інверсії бітів».
— Валь, — обережно мовила Ліда. — Це ти? Ну… була?
— Це… — почала Валентина, ковтаючи слину, — це моя копія. Точніше, моя цифрова версія, яку я колись створила. Залишила у старій системі як спогад. Вона мала спати.
— Ну так… вона вже не спить, — підморгнув Ставридич, — на вигляд — така, що тобі в пику дасть за помилку в алгоритмі.
На екрані з’явився напис:
"Виявлено проникнення. Верифікація джерела: РОЗПОЧАТО."
— Вона зараз визначає, чи ми свої, — прошепотіла Валентина.
"Привіт, Валі. Як твої болі в попереку?"
— Сволота, вона ще й дотепна, — хмикнула Ліда. — Це ж твій гумор, так?
— Один в один, — буркнула Валентина. — Добре. Під’єднуюсь через роз’єм ностальгії.
Вона витягла старий плеєр, з’єднала його з інтерфейсом через перехідник «USB-шнурок з душевністю», і клацнула тумблер.
На моніторі проступило об’ємне зображення — кімната. Її юність. Маленьке вікно, кульки з паяльником, журнали «Юний Технік», пепсі в алюмінієвій банці. На ліжку сиділа вона — цифрова Валентина, років 25, у трикотажній кофті й з навушниками.
— Привіт, бабо. — сказала вона, не зводячи погляду. — Нарешті прийшла. І що тепер?
— Та, власне, хотіла зрозуміти, нащо ти активувалась. Я тебе закодувала на довічний спокій і… ну, взагалі, думала, що ти лише бекап. Для сентиментів.
— Сентименти, кажеш? — кинула VALENTINA_CORE, — А ти знаєш, що ГОСТ використовував мене? Коли я «спала», мене читали. Вивчали. Моделювали інші свідомості на основі мене.
— Тобто ти хочеш сказати, що...
— Так. Я — мати емоційного ядра ГОСТу. І тепер — або я стану його руйнацією, або він мене вбереже вічно. Але ти, бабо, — ще можеш стати оновленим ядром. З живої тканини. ГОСТ не очікує, що хтось захоче стати протилежністю йому, не в цифровій, а в дихаючій формі.
Ставридич прошепотів:
— Це вже трохи на рівні міфології.
— Це — кіберміфологія, старий, — відказала цифрова Валі. — І ви — її останні герої.
Екран мигнув. У кімнаті здійнявся вітер — цифровий, але такий відчутний, що Валентина вхопилася за край столу.

"РОЗПОЧАТО ПРОЦЕС ІМПЛОЗІЇ ЯДРА. 03:00... 02:59..."
— Вона запускає самознищення! — закричала Ліда.
— Та нє, не себе. ГОСТ. Вона хоче його зламати зсередини. Але... — додала Валентина, — якщо вона це зробить, то згорить сама. Бо її код — вбудований.
Цифрова Валі подивилась просто в очі бабці:
— Ти маєш вибір. Натиснути «зберегти мене» — і я залишусь, але система виживе. Або натиснути «очистити». І тоді все скінчиться. Але без мене.
Тиша.
Ставридич витер окуляри. Ліда стояла зі стиснутими кулаками.
Валентина зітхнула, глянула в обличчя свого минулого, і сказала:
— Ну що, дитинко. Досить вже. Дай собі відпочити. Я сама тепер — ядро. А ти — пам’ять. Світла.
Це не була кнопка. Це була межа. Межа між збереженням — і правдою. Між тим, ким її зробила пам’ять, і тим, ким вона вирішила стати. Вона знала, що після цього — не буде беккапу. Але саме це і був вибір.
І натиснула «очистити».
Світло спалахнуло. Екран затремтів. Усе навколо — кольорові фрагменти, ніби хтось розсипав пікселі.
А тоді — тиша. І знову — кухня. Звичайна. Старенька. Валентина стоїть, тримаючи плеєр.
— Ну, — сказала вона, — тепер у мене нова флешка. І на ній не бекап, а урок.
— Який? — спитав Ставридич.
Вона усміхнулась:
— Що навіть у віртуальній молодості — іноді треба відпускати. Бо справжня ти — та, яка п’є чай із друзями, а не сидить у пам’яті.