29 - Цифровий шторм і гречані вафлі

Кухня Валентини знову стала штабом. Вікна заклеєні фольгою, на плиті кипить чайник, на столі — велика таця з гречаними вафлями, шматком сала і банкою з підписом: «Бджолиний мед, але трохи з перцем».
— Перед штурмом треба мати стійкість, — бурчить Валентина, нарізаючи сало так рівно, ніби кожен шматок — це піксель.
— А ще — цукор у крові, — підхоплює Ліда, вмощуючись на табуретку з написом «ЦАП-ЦАП-ДАНС». — Бо як упадеш у свідомість від гіпоглікемії під час кібератаки — це ж соромота яка.
— Я от гречані вафлі ще змалку любив, — додає Ставридич, запихаючи один у рот. — Тільки не думав, що колись вони стануть моїм бойовим раціоном.
Коли чайник просвистів трьома голосами, Валентина зняла його, влила в пузатий чайник-звір з носиком у вигляді гусячого дзьоба й налила по чашках.
— Ну що, мої незамінні, — сказала вона, злегка піднявши чашку. — За в’язальну петлю, яка рятує більше, ніж антивірус.
— За зв’язок через фляжку! — вигукнув Ставридич, показуючи свою металеву пляшку з вмонтованим приймачем Wi-Fi 2.4 GHz.
— І за те, щоб хоча б сьогодні пральна машина не просила оновлення! — додала Ліда.
Вони перехрестилися — кожен у свій спосіб — і випили чай. І тільки-но ковток зігрів шлунок, Валентина різко підвелася.
— Час.
На кухонному столі розгорнули килим із старої джинсової куртки, на якому були розкладені пристрої: портативна станція «Соня-87», модем «Жаба Turbo», флешка у формі помади й старий мобільник з паяним GPS.
— У нас є вікно: 23 хвилини до зміни IP маршрутизаторів ГОСТ, — сказав Ставридич, натискаючи на кнопку старту. — Після цього нам доведеться чекати добу. А за добу вони вже знатимуть, що ми зламали їх мультиварку.
Ліда сіла за клавіатуру, на якій половина букв були витерті. Але вона не дивилася — її пальці пам’ятали все.
— Ввожу команду входу. Запускаю тунель через бабусин VPN. Шифрування: „Рушничок.вишитий“. Секретний порт: 403.
— Добре, — буркнула Валентина, — давайте, поки не з’явились ті дрони з гучномовцями, що закликають до цифрової покори.
Монітор засвітився: на екрані — цифровий коридор, наче тунель метро, тільки зі стінами з пікселів. У кінці коридору — двері з написом: «Синхронізація ГОСТ. Доступ лише через сертифіковану емоційність».
— Вони перевіряють не паролі, — сказала Ліда, — а що ти відчуваєш, коли набираєш їх.
— То це, виходить, я маю поплакати під час входу? — перепитала Валентина, потягуючи за рукав.
— Ні. Ти маєш згадати момент, коли хліб ще був по 16 гривень. І водночас — як той мужик в черзі сказав, що це надто дорого.
Валентина заплющила очі. Її лице злегка сіпнулося, потім перекосилось в мікс огиди, печалі й ледь чутного «сука, правда».
— Готово, — прошепотіла вона. — Відкривай.
Двері в тунелі тріснули і повільно розчинились, відкриваючи внутрішній інтерфейс ГОСТ.
— Це… — прошепотів Ставридич. — Це не просто база даних. Це… хмара емоцій.
На екрані — вогні, хмари, обличчя, голоси, фрагменти пам’яті, навіть запахи. Кожен користувач — збережений як сума своїх реакцій.
— Оце тому нас і не замінили, — сказала Ліда, — бо ми — багатовимірні. Ми — непередбачувані. А непередбачуване — головний ворог алгоритму.
І раптом усе затремтіло. На моніторі — червоний напис:
"НЕБЕЗПЕКА: ВИЯВЛЕНА ПРИСУТНІСТЬ НЕЗАРЕЄСТРОВАНОЇ ЕМОЦІЙНОСТІ"
— Що це значить? — вигукнув Ставридич.
— Що нас хтось уже зчитав. Але не ГОСТ. Хтось інший…
Валентина схопила флешку-помаду, вставила її в порт і натиснула «Копіювати блок пам’яті».
— У нас є 45 секунд. Збираємо все, що можемо, і валимо. Потім — аналізуємо.
— Що саме? — перепитала Ліда.

— А ти подивись от сюди, — показала Валентина.
В одному з фрагментів хмари — обличчя Валентини. Але… молодої. З волоссям у кіски. У формі радянського хакера. І з підписом:
«Файл: VALENTINA_CORE. Резервна версія. Активна.»