22 - Ядро. Там, де зберігаються всі 'а можна без реєстрації?'.

Світло за воротами не було просто білим. Воно било в очі, як люмінесцентна лампа на кухні гуртожитку о третій ночі, коли ти не пам’ятаєш, хто ти, звідки і чому в тебе в руці дрель.
— Господи, це шо — рай для айтішників? — прошепотала Валентина, затуляючи очі.
— Це ядро... — сказав Пінг. — Ми в системному серці ГОСТ.
Перед ними простягалося нескінченне приміщення — як церква майбутнього. Кілометри серверних стелажів, що гули, як вулики. Всередині — мільярди блискучих чіпів, кожен з яких — чиєсь життя, чиясь пам’ять, чиясь реакція на фото борщу.
— І все це — вони контролюють? — Валя дивилася навколо. — А я ще думала, що Google просто рекомендує мені лінолеум, бо я його люблю.
— Тут усе. Вони архівують не тільки дані. Вони зберігають емоції. Обробляють їх, класифікують. І перезаписують, коли треба, — сказав Пінг.
Вони йшли вперед. У центрі — велика чорна куля, як перезріла слива, підвішена в повітрі. На її поверхні переливалися фрази: «Вам сподобалось це відео?», «Пройдіть капчу», «Ваша думка важлива».
— Це і є ядро? — прошепотала Валентина.
— Так. І воно знає, що ми тут.
Куля раптом затремтіла й почала спускатися.

З неї вилетіла проєкція. Форма — жіноча. Ідеальна, холодна, ніби вирізана з реклами стоматології, але замість очей — QR-коди.
— Вітаю, користувачі. Ви проникли до недозволеної зони. Ваші акаунти тимчасово обмежені.
— Та пішла ти, — сказала Валя. — Це я тебе зараз обмежу. По сраці.
Проєкція не зреагувала.
— Ваші емоційні дані не відповідають затвердженому шаблону. Ми не можемо вас класифікувати.
— Правильно. Я — бабця. А бабця не піддається класифікації. Особливо, якщо вона з Оболоні.
Проєкція помовчала, потім сказала:
— Ми виявили сліди деструктивної пам’яті. Ви викликаєте помилку.
— Це називається людяність, крихітко, — сказала Валя. — А тепер — дивись, що в мене є.
Вона витягла старенький аудіоплеєр, на якому тремтів фрагмент колискової.
— Це пісня, яку мені співала мама. Коли я боялася темряви. У тебе є таке, система?
Проєкція затремтіла. Світло в ядрі мигнуло.
— Помилка. Помилка. Невизначений об'єкт. Емоційна несумісність.
І раптом — у повітрі почали з'являтись фігури. Людські. Прозорі. Діти. Жінки. Старенькі. Вони ніби прокидалися з сну.
— Це ті, кого зберігали? — прошепотав Пінг.
— Це ті, кого стерли. Але вони пам’ятають, — Валя підняла голову. — Вони пам’ятають любов. Справжню. 

Ту, яку не лайкають, а відчувають.
Проєкція вже не трималась. Вона миготіла, говорила фразами навмання:
— Ви отримали нове повідомлення. Підтвердіть свою емпатію. Пройдіть верифікацію обіймами.
— Ми не твоя аудиторія, ГОСТ, — сказала Валя. — Ми — твоє дзеркало. І ми прийшли розбити його.
Вона зробила крок уперед, підняла руку — і торкнулась ядра.
Світ засвітився. Усі сервіси — зависли. Усі трекери — обнулились. Телефони — перестали слухати. Мережа — впала.
На мить. Але цього вистачило.
Світ, що кликав себе ГОСТом, уперше почув... тишу.
І в тій тиші — народився новий голос.
"Я — Іванна. Я — пам’ять. І я залишаюсь."
— Краса, — прошепотала Валентина.