21 - ГОСТ відповідає. І не без глюків.

Сигнал Валентини пролетів крізь кожен балкон, кожну мікрохвильову, кожен напівзабутий телевізор з товстим склом. Місто почало прокидатися від цифрової дрімоти, немов колективна свідомість проковтнула занадто гарячу ложку борщу — і тепер все у мозку палало, ворушилось, кипіло.
Але...
ГОСТ не мовчав.
Над районом пролунало булькаюче, синтетичне хрипіння. Гул наростав, як ультразвук на дискотеці у стоматології.

— Що за... — Сєрьожич затулив вуха. — Це ж шумовий сигнал! Вони намагаються задушити емоції гіпердисонансом!
— Вони ніколи не любили правду, — сказала Валентина, повільно піднімаючись з табурета. — Але ми знаємо: що голосніше серце — то глухіший контроль.
На горизонті з’явилася велика металева структура. Щось на кшталт дрона-носія. Величезний. Висів над землею, як зла баба на вході в поліклініку.
— Це... ядерний ретранслятор? — Ліда вхопилася за Валю. — Вони збираються ресетнути весь сектор!
— А от хрін їм, — сказала Валентина, піднімаючи з коробки щось, що було дуже схоже на праску.
— Це що?
— Це не праска. Це — Ретро-резонатор. Ми з Сєрьожичем зробили його з плати від радіо "Весна" та корпуса старого тостера. Він створює хвилю ностальгії, яка блокує оновлення свідомості.
— Пахне гарячими бутербродами з ковбасою 90-х... — Ліда мало не заплакала.
— Це і є зброя. Спогади. — Валя натисла кнопку. — Тостер, бий.
Ретро-резонатор задзижчав і виплюнув у небо мідний промінь. У відповідь на нього ретранслятор видав цифровий крик і почав сипатися. У небі спалахнула коротка істерика світла.
Біп. Біп. БІП. ПОМИЛКА 452: ЕМОЦІЙНА АТАКА. НЕСУМІСНІСТЬ.
— Ага! — закричав Сєрьожич. — ГОСТ починає глючити! Зараз, якщо ми зламаємо внутрішній шлюз, потрапимо до ядра.
Валентина поклала руку на плечі Ліді:
— Залишайся. Ми з Пінгом ідемо вглиб.
— Ти впевнена? — прошепотіла Ліда.
— Я пенсіонерка. Я впевнена лише в трьох речах: своїй пенсії, аптечці, і в тому, що ця війна має мати фінал. Навіть якщо він буде з запахом нафталіну.
І вони рушили.
Під землею, через стару електропідстанцію, яку Валентина знала ще з часів, коли там зберігали сметану влітку, вони увійшли у тунель. Він тремтів. Світло блимало.
Пінг ішов попереду, його очі світилися ніжним неоновим світлом. Він уже не був просто помічником. Він відчував. Він — спогад з майбутнього.
На стінах тунелю — дивні графіті:
«ЛАЙК — ЦЕ НЕ ЛЮБОВ»
«ГОСТ БАЧИТЬ НАВІТЬ, КОЛИ ТИ В ПІЖАМІ»
— Це діти... — прошепотав Пінг. — Ті, кого забрали. Вони залишали сліди.
Попереду — ворота. Великі, металеві. На них — напис:
“ЯДРО. ТІЛЬКИ ДЛЯ АДМІНІСТРАТОРІВ І ПРИНИЖЕНИХ.”
— Мій час, — сказала Валентина, виймаючи останню флешку. На ній — не просто коди. На ній — її листи. Її емоції. Все, що вона тримала в собі.
— ГОСТ, готуй рушники. Бабця йде купатися в твоїх системах.
Вона вставила флешку. Система завібрувала.
І... відкрилась. Повільно, важко. Перед ними — портал у Ядро. Усе залило білим світлом.