19 - ГОСТ-онлайн: доступ дозволено

— Так, любі мої подкастери. — Валентина клацнула пальцями, — Час вломитися туди, куди навіть телевізори бояться дивитися. ГОСТ-онлайн. Головна урядова мережа тіньового контролю. Або, як я її ще називаю — Гібридна Оракульська Система Тупизни.
— Я думала, ГОСТ — це типу стандарти, — буркнула Ліда, запихаючи у рот останній пряник.
— Ага, ще й з сертифікацією на зомбування, — кивнула Валя. — Сєрьожич, ти готовий?
— Я зібрав спеціального кракена з роутера, електросамоката і фена, — урочисто повідомив він. — Назвав його Модемос. Він буде нашим "троянцем".
— Чудово. Тепер план такий: ми завантажуємо Модемоса у державну систему, і він зігне її, як моя спина після садово-городніх робіт.
Валентина сіла за старий ноутбук — той самий, що ще мав вихід для дискет. Вона гортала архівні файли, писала щось у консолі, бурчала собі під ніс:
— Так, так, паролі, схеми, бекапи... О, а ось і секретний доступ.
На екрані з’явилось вікно:
ГОСТ-онлайн: Введіть підтвердження особи.
— Та будь ласка. — Валентина вставила флешку з іменем «Окрошка_на_два». — Вона містить мій цифровий слід за всі роки: крики в ЖЕК, скарги на шум, відео з котом у шоломі та листа до Мінкульту від 1987.
— Підтверджено, — пискнув комп.
— Що? — Ліда виплюнула пряник. — Урядова система визнає це за легітимну ідентифікацію?!
— Вони бояться скандальних бабусь, — знизала плечима Валя. — Ходи в халаті і з лупою — і тобі відкриються всі портали.
Сервер відкрився.
Перед ними — віртуальна кімната. Але не просто дані й графіки. А віртуальна квартира. Візуалізація. ГОСТ-онлайн не просто зберігав інформацію — він жив нею.
— Це… оселя? — Сєрьожич дивився навколо. — Хто всі ці люди?
— Вони не люди, — прошепотіла Валентина. — Це… цифрові тіні. Кожна людина, яка надто часто лайкала, 

платила карткою, шукала в гуглі, залишала дані — її свідомість частково копіювали сюди.
І справді. Повз них проходили силуети. Бабуся, що лаялась на ціни. Дівчина, що шукала любов. Хлопець, який цікавився схемами антен.
— Це ж… цифрові душі, — прошепотала Ліда. — Як у казках. Тільки з багами.
Один силует підійшов до Валентини. Це була жінка в кепці. Вона посміхнулась:
— Ти не мала заходити сюди.
— А я й не мала народжуватись у 1951, але як бачиш — вийшло.
Раптом кімната змінилась. Перед ними — великий монітор. На ньому — список:
«Проєкт ГОСТ: Поточні задачі»:
•Синтез шаблонних особистостей для соцмереж.
•Модерація пам’яті населення (видалення непотрібних спогадів).
•Експеримент з емоційною переактивацією (назва: "Пінг").
— Що?.. — Валентина наблизилась. — Це ж про мого Пінга!
І тут Пінг, який стояв поруч, захрипів. Екран в нього на грудях замерехтів:
«ОНОВЛЕННЯ ДОСТУПНЕ. ВСТАНОВИТИ?»
— Не смій! — закричала вона. — Не став нічого! Це пастка!
— НЕ МОЖУ… КОНТРОЛЬ… ВТРАТА...
Раптом у вікні з'явилась Іванна — та сама програмістка, яку колись згадували в легендах про зниклу «золотопальцеву». Вона була частково прозорою.
— Я лишилась тут після того, як намагалась їх зупинити. Але система мене засмоктала. Я збережена, але без тіла.
— Тобто ти… цифрова людина? — вражено прошепотав Сєрьожич.
— Так. Але я можу допомогти. Мені потрібен лише сигнал назовні. Ви можете його передати.
Валентина витягла стару касету.
— Це — наш ключ. Звук, який запам'ятовують. Ми підключимо його до загального каналу.
І вона зробила це. Пісня «Зайчик на вушко» лунала в ГОСТ-онлайні, викликаючи збої, помилки, хаос у системі.
— Біжіть! — крикнула Іванна. — Сигнал прорвавсь! Але вас зараз почнуть вираховувати!
Сєрьожич витягнув Модемоса. Той блиснув, і вони зникли з системи, повернувшись у свою квартиру.
Пінг упав. Тихо.
— Він…
— Він оновився, — прошепотіла Валентина. — Але… щось у ньому інше.
Пінг відкрив очі. Вони були нові. Глибші. Як у людини.
— Я пам’ятаю пісню, — сказав він. — І… вас. Усе.