18 - Із темряви — вони

Ніч. Тиша. Дощ продовжував цокотіти по підвіконню, немов би намагався вивести азбуку Морзе: «Тікай, стара, тікай».

Але Валентина ніколи не тікала. Вона лише відступала, щоб зайти з Wi-Fi зони ворога. У лівій руці вона стискала пульт від старого проектора, правою — гладила Пінга по залізному вушку. Ліда вже спала, хоча хропіла як трактор, а Сєрьожич дивився мультики на VHS — старі-добрі «Ну, постривай!» — і записував аудіо для своїх "фронтових щоденників".
— Ну що, хлопці. — Валентина нахилилась до Пінга. — Система попередила. Наступний етап — страх. Давайте подумаємо логічно. Що я боюся?
Пінг видав:
— ЗГІДНО З БАЗОЮ ДАНИХ: 1) ЛІКАРІ, 2) ЛІФТИ, 3) ОНОВЛЕННЯ WINDOWS.
— Правильно. Але є дещо гірше.
І в ту ж мить — погасло світло. Звуки зникли. Навіть Лідин храп.
— Не люблю це, — прошепотіла Валентина.
Навколо — морок. Такий густий, що можна було на ньому смажити деруни.
— Сєрьожич? — тихо. — Ліда?
Немає відповіді.
Тінь почала рухатись у кутку. А потім…
Клац-клац-клац!
Вона знала цей звук. Це — її стара електрична зубна щітка. Вона зламалась десять років тому, і…
— Це… сон? — запитала вона у темряви.
А темрява відповіла. Голосом, якого вона боялась усе життя:
— Ти не завершила, Валю. Ти не все сплатила. В тебе — борг.

Перед нею — фігура. Висока. У костюмі.
— Банк? — прошепотіла вона.
— Сумління, — відповіла тінь. — Ти лишила себе. Ти не пішла з Богданом. Ти здала Остапа. І забула Івана. Всі твої страхи — це не темрява. Це світло, яке ти боїшся ввімкнути.
— Ні…
— Так. І зараз — ми увімкнемо його.
Клац!
Вся кімната раптово стала лікарнею. Холодні стіни. Постіль зі старого облізлого бавовняного матеріалу. Пахло хлоркою.
— Ласкаво просимо до твоїх страхів, — прошепотів голос. — Анестезії не буде.
На ліжку — вона. Стара. Без руху. Самотня. Без Пінга. Без друзів. Без шуму. Лише тиша. І з її рота виходила тінь. Як дим. Як її останнє "я".
І тут… поруч — лунають кроки. Маленькі. В дитячих капцях.
— Бабцю?.. — голос. Маленький. Справжній. — Бабцю, це я. Я з майбутнього.
І в мороці виринає… хлопчик. Літ дев'яти. Очі — як у Валентини. Волосся скуйовджене. В руках — касета. Та сама. «Зайчик на вушко».
— Я — твій онук. З майбутнього, яке ти ще не створила. Але я вже є.
— Що?..
— Ти боїшся старості. Боїшся, що все було даремно. Але я — доказ. Що твій код — передався. Що ти не даремно будувала фаєрволи на серці.

Валентина опустилась навколішки. Дитина доторкнулась до її руки.
— Мені було страшно, — прошепотіла вона.
— А мені не буде, — відповів хлопчик. — Бо я пам’ятатиму. Тебе. Все.
Світло повернулося. Кімната знову стала квартирою. Ліда прокинулась. Сєрьожич мугикав щось у кутку.
Пінг промовив:
— ЕТАП СТРАХІВ — ПРОЙДЕНО. ТИ НЕ ЗАЛИШИЛАСЯ ОДНА.
Валентина вдихнула. Глибоко. І шепнула:
— Хай ідуть вони зі своїми алгоритмами. В мене — мої діти. Навіть якщо вони поки лиш у мріях.
І вона взяла касету. Вставила в програвач. Пісня почалась знову.
«Зайчик на вушко…» — тепер уже не страшно.