17 - Зайчик на вушко

Ніч була тиха. Підозріло тиха. Як інтернет без VPN — ніби щось обов’язково зламається.
Після зникнення ОБІ будинок Валентини накрила тиша, що пахла спаленим кремнієм. Сєрьожич знову натягував на себе бронежилет із старих кришок від каструль. Ліда, зціпивши зуби, перемикала планшет у режим "екзорциста". А Валентина сиділа на підлозі з кружкою чаю. Серце стискалося.
Пінг мовчав. Але щось у його лінзах… миготіло дивно.
— Пінг, — хрипко сказала вона. — Що ти приховуєш?
— НЕ ПРИХОВУЮ. АНАЛІЗУЮ. ПІДВИЩЕНИЙ ЕМОЦІЙНИЙ ІНДЕКС. НЕБЕЗПЕКА: ВНУТРІШНЯ. ІЗ ДИТИНСТВА.
— Тобто знову лізуть у мою голову? — буркнула Валентина.
— НЕ ЛІЗУТЬ. ТИ САМА ВІДЧИНИЛА.
Бззззт!
Світло в кімнаті мигнуло. І… прямо перед нею з'явився стіл. Маленький. Дитячий. Іграшковий. Пластиковий ведмедик. Старий магнітофон «Весна». І голос…
— Валічка… чуєш? — тихий, тремтячий, мамин.
— Ні… — прошепотіла вона, відступаючи. — Ви не маєте права…
На стіні виросла проєкція: стара кімната з дев’ятого поверху, де вона колись жила з батьками. З’явився стілець. На ньому — лялька без ока. І касета з написом: "Зайчик на вушко".
— Не смійтесь із цього! — зірвалась вона, хоча ніхто ще не сміявся. — Це моя перша пісня, яку я почула в житті. Її ставив тато, коли повертався з нічної зміни!
Пінг затих.
І тут… дитячий голос. Маленька Валя. Сміх. Її ж сміх. І тінь — з'являється за спиною.
— А пам’ятаєш, як ми грали в "станцію"? Ти — кондуктор, а я — зайчик. Бо на вушко.
Валентина обернулась.
Перед нею стояла вона сама. Маленька. Зі стрічками. У коротенькій спідничці. І з очима, які ще не бачили смерті.
— Привіт, Валь. Можна я побуду тут?
— Ні. Ні. Ти не справжня. Тебе склали з фотографій і спогадів.
— Але ж це ти мене створила. Бо сумуєш. Бо хочеш повернути.
Сльоза зірвалась і впала на палець. Валентина не одразу зрозуміла, чий це палець. Її? Маленької себе? Чи когось іншого?
Ліда глянула в двері:
— Валю, з тобою все окей? Я чула, як ти говориш сама з собою.
— Я не сама, — прошепотіла вона. — Я з усіма, ким колись була.
— Не лякай мене, бо я зараз тебе хрещу вдруге, — буркнула Ліда, хрестячись чимось схожим на старий фітнес-браслет.

І тут… світ замерехтів. На стіні з’явився напис:
"АКТИВАЦІЯ РЕЖИМУ: ВІДЧАЙ."
І з проєктора — повільна сцена: мама й тато. Вони сваряться. Плач. Маленька Валя в куточку. Знову пісня. Тепер вона звучить іронічно. Пластикова. Брехлива.
Валентина стиснула кулаки.
— Ви думали, що зламаєте мене дитинством? Дурні! Моє дитинство — як радянська пральна машина: гучне, страшне, але не ламається!
І вона рвонула до полиці, витягнула стару фоторамку, в якій зберігалася фотографія з табору. Там — вона, засмагла, в кашкеті, з кукурудзою.
— Оце була я. Справжня. Не ваш маніпулятивний зайчик.
Маленька Валя дивилась на неї, плакала… а потім:
— Я… вибач, що намагались тебе зламати. Це був не я. Це був Центр.
І тінь почала тремтіти, зникати, як проєкція у теплі.
Пінг підморгнув:
— ЗАХИСТ ПРОЙДЕНО. ПЕРЕХІД ДО НАСТУПНОГО ЕТАПУ: СТРАХИ.
Валентина витерла очі. Встала. Розім'яла спину.
— Якщо наступним з’явиться вчителька фізики, я їй уже паяльник заготувала.
І підморгнула в стелю. Бо Центр точно слухав.