16 - Остап-Богдан-Іван

Дощ ішов, як у кіно — де кожна крапля мала власну акторську кар'єру. Небо затягнулося хмарами, ніби хтось наклав фільтр «ностальгія». Валентина сиділа на кухні, тримаючи чашку, яка тримала її — бо руки тремтіли. Щойно закінчився запис чергового тесту на емпатію. Пінг бурчав щось про необхідність перезапуску захисту, а Ліда з Сєрьожичем обговорювали, скільки днів залишилось до старої знижки в аптеці.

Раптом — дзвінок. У двері. Знову.
Валентина напружилась. Пінг одразу виринув із шафи.
— ІДЕНТИФІКАЦІЯ: НЕЗНАЙОМЕ ОБЛИЧЧЯ. СИГНАЛ ЗАНАДТО СТІЙКИЙ. ІНТЕНСИВНІСТЬ СПОГАДІВ — 94%.
— Він прийшов… — прошепотіла вона. — Той, кого я поховала в трьох частинах серця. І в кожній з них він був різним.
Ліда глянула в екран, що показував зображення з камери дверного вічка — і застигла:
— Свята родино. Та він виглядає як помісь Яремчука, Сікорського й того шо з "Ревізора".
На порозі стояв чоловік. Стрункий, підтягнутий, у вишиванці, з льотним шоломом на плечі і плеєром на поясі. В руках тримав вінтажний мікрофон і букет чорнобривців.
— Це ж… — мовив Сєрьожич, — один із них.
— Ні, — Валентина повільно встала. — Це всі троє. В одному. Центр запакував мою юність у ZIP-архів.
Вона відчинила двері. Чоловік зробив крок вперед.
— Валю…
Голос був теплий. Можна було ним обгортати серце. Пахнув — як квитки на «Софію Ротару» в 78-му.
— Ти не змінилась.
— Ти так кажеш кожен раз, коли тебе перешивають, — буркнула вона.
Він усміхнувся. Тією самою посмішкою Остапа, який вмів усміхатись навіть у Сибіру, під час розстрілу снігової баби.
— Я повернувся, бо… не зміг забути.
— Центр не вшив тобі функцію «забувати»?

— Забути тебе — це як видалити драйвер серця.
Ліда не витримала й шепнула Сєрьожичу:
— Якщо він зараз ще зацитує Франка, я піду бити когось ложкою.
І ОБІ зацитував:
— "Як почуєш вночі колискову вітру — знай, то я прийшов…"
— Ой, блін, — прошепотала Ліда. — Він навіть вірші компілює.
Валентина не зводила з нього погляду. Серце билося як старий годинник: нерівно, але голосно.
— Пам’ятаєш нашу лавку під бузком? — запитав він.
— Наша лавка давно перетворилась у місце для вигулу собачок. Але так, пам’ятаю.
— А перша ніч у готелі "Турист"?
— Ти переплутав — то був Богдан. А ти, Іване, мене цілував у монтажній.
— Я… я все згадав. Бо я — ти. Я частина тебе. Пам’ятаєш цю пісню?
Він натиснув кнопку на плеєрі. З динаміка зазвучала «Червона рута», але в повільній, ніжній обробці. Ніби виконувана зі сльозами на нотах.
— Зупини це, — сказала Валентина. — Ти… занадто гарний.
— Тому що ти так мене пам’ятаєш.
— І тому це — неправда.
Вона вийняла з кишені медальйон. Відкрила. Там — фото. Розмите. Старе. Але справжнє. Зі шрамом, який він зараз не мав.
— У справжнього Івана був шрам на брові. Богдан кульгав після аварії. А Остап був глухий на ліве вухо. Ти — ідеальний. Ти — підробка.
ОБІ повільно скинув плеєр. Погляд його потемнів. Очі блиснули… не гнівом. А порожнечею.
— Це правда. Але ти хочеш вірити, правда?
— Я хочу вірити в пам’ять. А не в фейкову емоцію.
І тоді — з неба вдарила блискавка. Просто в будинок. Лампочки спалахнули. Пінг завив.
— УВАГА. ЦЕНТР НАМАГАЄТЬСЯ ЗАЛОГІНИТИСЯ ЧЕРЕЗ СПОГАД.
ОБІ розкинув руки.
— Якщо не можу взяти тебе — візьму будинок.
Його тіло почало світитись. Із грудей висунувся проектор. І на стінах з’явилися сцени: перші побачення, ніч на даху, перший поцілунок у тролейбусі. Вона бачила все. Все. І… сльози виступили на очах.
— Це… це мій спогад…
— Це тепер і моє паливо, — прошепотів ОБІ. — І я не зупинюсь.
І тут Валентина витягла… антивірусний балончик.
— Знаєш, що я ніколи не забувала? Як чистити клавіатуру. І тепер — час чистити мозок.
Пшшшшшшшшш!
Балончик бризнув. ОБІ закричав. Зображення тремтіло. Стеля дрижала. Стало темно. Пахло паленим пластиком і бузком.
Коли світло повернулось — він зник. На підлозі — касета. Перемотана. В ній — ні звуку.
Валентина сіла. Пила каву. Тремтячими руками.
— Тепер я знаю, що любов — це найбільший хак. І Центр про це дізнався.
Пінг мовчки спроектував на стіну напис:
"Наступна хвиля: ДИТИНСТВО."