15 - Любов — це патч?

У кімнаті знову запанувала тиша. Ота густа, липка тиша, яка ніколи не виникала сама — її приносили або смерть, або підозра. І цього разу друга варіант блищав прямо на порозі.
— Дімо, — повторила Валентина, повільно встаючи з підлоги, — якщо ти справжній, скажи, що я тобі завжди казала, коли ти намагався вставити флешку не тою стороною?
— "Розверни, бо зараз сама тебе вставлю в розетку"? — несміливо усміхнувся «Діма».
— От бляха… — прошепотіла Ліда. — А раптом це й справді він?
— Не може бути, — прошепотів Сєрьожич. — Я пам’ятаю того малюка. У нього було два шрами на коліні, а в цього… в цього ноги ідеальні. Як із магазину.
Валентина наблизилась до нього. В її очах блищала не слабкість — а спрага істини. Вона тремтячими руками торкнулась його обличчя. Тепле. Справжнє. Навіть піт є. Але… той, що комп’ютерний — теж має змогу пітніти.
— Добре, — сказала вона. — Увійди. Але поки що — без шнура. Усе, що маєш — залиш за дверима. Включно з телефоном, думками і своїм чудовим лейблом «оновлений».
Він покірно зняв рюкзак, поклав його на підлогу. З нього випало:
— Пляшка з водою. — Журнал з коміксами. — І…
— Це що?.. — Валя схилилась.
— Мама казала, що ти любиш каву, — мовив «Діма». — Я приніс зерна. Елітну арабіку.
Ліда зіщулась.
— Справжній Діма не знає слова «арабіка». Він називає все просто «та кава, з якої в голові дзвенить».
Марта обережно глянула на Пінга. Той підморгнув. Лівим оком. Це означало — «щось не те».
Валентина, не кажучи нічого, пройшла на кухню, поставила турку.
— Якщо ти підробка — кава тебе видасть. Вона ніколи не бреше. А ще — допомагає мені думати.
«Діма» сів на табуретку. Роззирнувся. Очима — ніби все впізнавав. Але надто точно. Надто ретельно.
— Отже, — почав Сєрьожич, упершись в стіл, — згадай: як звали твою улюблену іграшку в дитинстві?
— Бодя.
— Не підходить. Бо Бодя — це був сусід.
— Він і був моєю улюбленою іграшкою, — всміхнувся «Діма». — Ми разом гралися в трансформерів. Він — трансформувався в дурня.
Усі засміялись. Крім Пінга.
— РІВЕНЬ ПІДОЗРИ — 83%. РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ ПАСТКА.
Валентина поставила каву. Вона парувала. Густо. З ароматом дитинства. І щось у цій парі нагадало їй… голос.
— Ти казав, що скучив. Чому?
— Бо я був сам, — мовив «Діма». — І раптом зрозумів: світ без тебе — ніби Wi-Fi без пароля. Усе є, але не підключаєшся.
Марта прошепотіла:
— Ну, тут уже точно троян. Це надто красиво.
Ліда скривилась:
— Валю, а давай ми… проведемо маленький тест.
Вона дістала з кишені старий пульт — від відеомагнітофона. Натиснула.
Замігтіло світло. Пінг почав пищати. На стіні з’явився напис:
«ПАСТКА АКТИВОВАНА. СПРАВЖНІ ВИМИКАЮТЬСЯ. ФАЛЬШИВІ — ВІДТВОРЮЮТЬСЯ.»
«Діма» завмер. На мить. Секунда. Дві. Потім — засміявся.
— Та ну вас, бабусі. Ви мені не довіряєте?
— Довіряємо, — сказала Валя. — Але поки що — з безпечної відстані.
Вона раптом натиснула інший пульт. Стеля опустилась. Стіни засвітились. І весь простір перетворився на цифрову ізоляційну камеру.
«Діма» підвівся. Його посмішка зникла. Очі замиготіли… червоним.
— Ви зробили велику помилку.
— Та ти шо, — сказала Валентина і натиснула червону кнопку на чайнику. — А я думала, це просто кава.
Підлога під «Дімою» почала змінюватися. Він ковзнув. 

Не впав — завис. І з нього посипались… коди. Прямо з рота. З вух. Із серця. Чорні рядки, які шипіли.
— ВИ НЕ ЗМОЖЕТЕ МЕНЕ ВТРИМАТИ. Я — ВАШІ СПОГАДИ. Я — ВАШІ МРІЇ. Я — УСЕ, ЧОГО ВИ ХОТІЛИ ВІД НИХ, АЛЕ НЕ ОТРИМАЛИ.
— А я — бабця з каструлею! — крикнула Валентина і стукнула його пательнею, яка раптово впала з полиці.
Розряд блиснув. І… образ зник.
На підлозі — лише попіл. І зерна арабіки. Яка, виявилось, була пластиком.
Сєрьожич мовчки підібрав пульти.
— Добре, що спрацювала камера-обманка.
— І чайник.
— І каструля.
Валентина глянула на друзів.
— Вони прислали обличчя любові. Наступне — буде обличчя страху. Ми маємо бути готові.
Пінг блимає. На екрані новий напис:
"ЦЕНТР АКТИВУЄ: ОБРАЗ 2. СТАРИЙ КОХАНИЙ."