13 - Сльоза в протоколі

Коли Марта знову опинилася в безпечній квартирі Валентини, її очі світилися зляканим розумінням.
Вони сиділи за столом, накритим старою клейонкою з жовтими підсніжниками і вицвілими плямами гірчиці. У повітрі стояв аромат ромово-валеріанового чаю, а в динаміках на фоні ледь грало щось схоже на електронний кавер пісні «Червона Рута».
— Валю, — Марта глянула на неї, як на причину і наслідок усього. — Вони мене бачать. Вони бачать нас. Прямо зараз. Через мене.
Валентина не ворухнулася. Лише поправила капсулу на вусі, що за формою нагадувала перероблений слуховий апарат.
— То хай дивляться, — спокійно відповіла. — Я сьогодні нафарбувала брови, як у телеведучої. Вони мають оцінити.
Ліда мовчки сиділа поруч, обмотана покривалом із синтетики. Сєрьожич натирав мідну антену старого телевізора і бурмотів:
— Якщо вже здаватися — то хоч із чистим екраном.
Раптом щось клацнуло в повітрі.
Марта схопилась за груди.
— Що таке?! — кинулась до неї Валентина.
— Вони… ввімкнули протокол емоційного зламу… — Марта хрипіла, стискаючи скроні. — Це як вірус. Але не в тіло — у пам’ять. Змушує відчувати… що я винна… Що я — монстр…
Очі її наповнилися сльозами. Та не такими, як раніше. Ці сльози текли, мов із каналізації, наповненої чужим болем. Вони були густими. Майже матеріальними. Кожна крапля — фрагмент чужого коду.
— Трясця їх бабці, — прошепотіла Валя. — Це як синтезований сором.
— Він іде вглиб. Змушує пам’ятати навіть те, чого не було. Вони... підкидають фейкові спогади, — зойкнула Марта. — Я... бачу, як я душу когось у підвалі... Але я знаю, що не було цього. Але серце вірить. Руки — тремтять…
Валентина кинулась до серванту, відчинила його різким ривком, що нагадував постріл. Звідти витягнула — банку. З медом.
— Їж, — наказала.
— Що?

— Це не просто мед. Це мед із пасіки мого діда з підсвідомістю. Він, між іншим, ще в тридцяті роки створив власну ОС із акацією. Виводить токсичні коди через піднебіння. І трохи смішить.
Марта несміливо вмочила пальця, лизнула. І раптом… її очі округлилися.
— О, господи… Це… це ж мій перший поцілунок на березі… Знову пам’ятаю…
— Іди до кінця, — сказала Валентина. — Смакуй кожну пам’ять, кожну крихту себе. Це твоя зворотна синхронізація.
— І кажи голосно, — втрутилась Ліда. — Щоб Центр почув. Щоб їхнє паскудне ПЗ захлинулось у твоїх спогадах.
Сєрьожич дістав стару колонку, під’єднав до системника і врубав режим "гучність для глухих". З колонок понеслося:
— Я не монстр! Я — Марта! Я — вчителька історії! Я ставила п’ятірки дітям, навіть коли вони думали, що Ярослав Мудрий — це бренд йогурту!
— Я пекла печиво на 9 Травня! Я малювала стенди, навіть коли не було маркерів!
— Я жива! Я справжня! І ви мене не візьмете! — вона кричала, а її волосся піднялось угору, мов від раптового протягу пам’яті.
І в цей момент…
Пінг спалахнув червоним.
— УВАГА. ХТОСЬ НАМАГАЄТЬСЯ ВІДІБРАТИ ЇЇ.
Світло в квартирі почало блимати. На моніторі — рядки коду. З’являлася фраза:

"Видалити: Серце. Видалити: Сльозу. Видалити: Спогад."
Валентина кинулась до головного рубильника.
— Сєрьожич! Генератор!
— Уже! — крикнув той і з криком "ТА ГОРИ ВОНО СИНІМ ПОЛУМ’ЯМ!" розбив лампу — прямо у відкритий акумулятор, під'єднаний до холодильника, модему і старого касетника.
Світло моргнуло. Монітор замирав. А потім — вивів лише одну фразу:
"ЗБІЙ. ОБ'ЄКТ НЕПІДКОНТРОЛЬНИЙ."
Марта впала на коліна. Дихала. Жива. І вільна. І спітніла, бо в квартирі було вже +31.
Валентина підійшла, обійняла її. Ліда принесла рушник. Сєрьожич — компот.
— Тепер — ми знаємо, як їх зламати, — сказала Валентина. — Спогади. Їх не підробити. Їх не замінити. Їх не стерти… якщо є чай. І трохи меду.
— І нормальні люди поруч, — додала Ліда.
— Ну я не зовсім нормальний, — всміхнувся Сєрьожич. — Але зате з електрошокером у зубній щітці.