12 - Із серцем, але не твоїм

Світанок облизував бетонні будинки мовчазного району, де колись були дитячі майданчики, а тепер — лишалися привиди Wi-Fi-мереж, що блимали іменами на кшталт "Підключись_як_Мужик" чи "Не_Чіпай_Це_Бабині_Лінзи".
У квартирі Валентини, захаращеній проводами, старими схемами, котячими мисками і, чомусь, плюшевим кальмаром із підписом «2009, Полтава, Хакатон», тріскотів монітор.
— Сканування завершено, — проголосив Пінг, як завжди в момент, коли Валентина саме відпивала з термокружки. Вода, як завжди, пролилась на старий кардіган.
— Ой, та щоб тобі… — пробурчала вона й втерлась тим самим рукавом. — Що там, крихітко? Хто цього разу?
На екрані з’явилося зображення. Жінка. Молодша. Років сорок. Але очі — старші. Глибокі. Темні, як ніч на дачі без електрики. Усмішка — ламана, невиразна. Вона йшла вулицею з пакетом з "АТБ". І не знала, що за нею стежать.
— Об'єкт: Марта Калиновська, — сказав Пінг. — Колишня вчителька історії. Зникла три роки тому після допиту Системою за некоректне трактування терміну "революція".
— А тепер, значить, повернулась? — прошепотіла Ліда, вдивляючись у фото. — А в неї були діти… Двоє.
— Були, — буркнув Сєрьожич. — Але один тепер в Іспанії, а другий під псевдонімом "Кастет69" стрімить свою гру "Виживи на пенсії". Я в неї п’яту хвилину не вижив.
— То ця Марта — перша, кого Центр випустив з… серцем? — Валентина зітхнула. — То не вбивця. Це… жива людина. Але з їхнім ядром всередині.
— Вона наш шанс. Або наш кінець, — резюмувала Ліда. — Я все одно не вірю, що вона повернулась з власної волі. Це, як мінімум, підозріло. Як субсидія без черги.
Тим часом.
Марта стояла на зупинці. Вона дихала повітрям, яке пам’ятала. Але відчувала все інакше. Запах асфальту був… плоским. Звук воркування голубів — наче фоновий шум із YouTube. Її серце билося. Але не тому, що вона боялась. А тому що так було закодовано.
Вона знала, що повинна шукати: Валентина Сахно. Загроза. Ціль. Пріоритет 1.

Але щось у цьому імені дзвенів спогадом.
— Валя… — прошепотіла вона. — Валька…
Спалах. 2007 рік. Чай на кухні. Валентина сміється, а вона каже:
— Ну ти й хакерша, бабо. Я тільки історію пишу, а ти вже ховаєш перепрошитий роутер у каструлю!
Повернення. Очі зволожились. А за спиною — з'явився Пінг.
— Об'єкт виявлено, — прозвучало з динаміка. — Підхід обережний. Валентина наближається.
— Марто? — тихо озвалася Валентина, ступаючи з тіні, прикриваючи рукою сонце. Волосся її було зібране в дивний хвіст, у який стирчала флешка.
Жінка здригнулась. Дивилась на неї. Не впізнавала. Але хотіла впізнати.
— Я… мене звати…
— Тебе звати Марта. Ми пили з тобою чай. У тебе були сережки у формі жука. Ти називала мене "баба-інтернет". А я тебе — "училка з душею". Пам’ятаєш?
— Я маю тебе вбити, — сказала Марта. Але голос її тремтів. — Мені сказали…
— А я тобі кажу — на. — Валя простягнула їй старий термос. — Там той самий чай. З м’ятою. І валеріаною. І ромом. Але то вже дрібниці.
Марта взяла. Пила. І плакала. Очі розмивали світ, але серце… серце билося вже в іншому ритмі.
— Вони… вони в мені. Все ще. І я не знаю, що справжнє.
— Я знаю, — тихо сказала Валентина. — Якщо ти здатна плакати — значить, ще не все втрачено.
Позаду з’явились Ліда і Сєрьожич. Останній вже тримав у руках щось, що виглядало як електромагнітна петарда, але насправді було старим феном із прилаштованою флешкою. На флешці писало: «Валентина.exe. Не чіпати без чайника!»
— Все нормально? — обережно спитала Ліда.
— Все чудово, — відповіла Валя. — Просто ми щойно врятували серце. І, можливо, майбутнє. Але про це — після другого келиха чаю.
— І двох таблеток від тиску, — додав Сєрьожич, витягуючи упаковку з кишені. — У мене вже пульс, як у електрочайника на розетці.
Марта стояла мовчки, дивлячись на них. А потім — усміхнулась. Справжньо. Без штучних алгоритмів. Усміхнулась так, як не усміхалась багато років. Бо тільки зараз — її хтось побачив.