11 - Ніхто, кого ти знаєш

Коли вони вийшли з трансформаторної, небо вже світанково сивіло. Здавалося, що сам простір навколо став густішим, ніби час сповільнився, аби подумати. Може, вперше за довгі роки. Ліда важко оперлася на Валю, та лише кивнула — мовляв, нічого, витримаємо. Сєрьожич мовчки роздавав всім пастилки від печії. І собі теж.
— Думаєш, ми справді щось змінили? — пробурмотіла Ліда, дивлячись на небо. — Чи це просто флешка з ліхтариком і котом?
— Змінили, — сухо відповіла Валя. — Ми зламали. І нас помітили.
Пінг спинився раптово. Його очі загорілися червоним. Він загарчав, ворушачи хвостом, як наелектризований шнур від праски.
— Не рухатись. Виявлено суб’єкт. Йде до нас. Рівень загрози — невизначений. Але тривожний, як недоплачена пенсія.
З тіні між багатоповерхівками вийшла постать. Людська. Але якось… не зовсім. Висока. Постава рівна, рухи плавні, ніби кожен крок був розрахований до мілісекунди. Волосся зачесане назад, шкіра — без єдиної зморшки, обличчя знайоме, страшно знайоме. В очах — щось холодне, мов шоковий холодильник із радянської їдальні.
— Боже мій, — прошепотіла Валентина. — Це… це не може бути…
— Хто це? — спитав Сєрьожич, уже тримаючи свій кастет із ручки від самовара. — Сподіваюсь, не новий начальник ЖЕКу.
— Це… це мій Ігор. — Її голос зламався. — Мій чоловік. Перший. Він загинув… на шахті. Його ж не знайшли…
Фігура зупинилась. Погляд — прямий. Усмішка — ледве помітна, штучна. Аж надто симетрична.
— Валько. Привіт, — сказав він. Голос — глибокий, приємний, але у ньому була механічна відлуння, як в ефіру телемагазину.
— Ні… Ти не Ігор. — Вона зробила крок назад. — Ти… фальшивий.
— Я — реконструйований. Вдосконалений. Центр навчив мене не помирати. І не любити.
— Ану пішов НА...! — крикнула Ліда й кинула в нього таблетку нітрогліцерину. Вона, звісно, не долетіла.
— Валентино, — мовив Ігор-не-Ігор, — в тебе був шанс лишитися в архіві. Тепер ти стала загрозою. І я маю… знищити тебе.

— А я — тебе вже поховала. — Валя натисла кнопку на годиннику.
Раптово з даху впав сітчастий мішок, облитий магнієвим розчином. Ігор рвонувся — але вже було пізно. Він застряг. Зашипіло. І почав диміти, мов старий термос.
— Сєрьожич! Програма!
— Єсть! Вмикаю "Буря-2020"! — прокричав дід і встромив флешку в Пінга. — Сподіваюсь, це не та, де мої фото з Карпат…
Екран на грудях кота мигнув. Ігор застиг. Всі троє стареньких стояли колом навколо, ніби чаклуни на пенсії, які викликають демона, але перед тим проконсультувались із терапевтом.
— Я… все ще… — прошепотів він, голос уже ламався, в ньому тріщало щось комп’ютерне. — Я любив тебе, Валько. І навіть у Центрі — вони лишили це. Цю фрагментацію.
— То залиш її тут. А сам іди на перезавантаження, коханий, — сказала вона. І, знизивши голос, додала: — Ти б мені навіть зараз вареники не зварив. То навіщо ти мені?
Він зник. Точніше — розсипався. На бітові пікселі, як стара касета, перемотана тисячу разів.
Мовчання. Потім — Ліда схлипнула, витираючи очі стареньким рукавом із трояндочками.
— Ну, я не думала, що побачу щось романтичніше, ніж твого єнота. Але це… Це було…
— Це було не романтика, — тихо сказала Валя. — Це було повернення. Щоб відпустити. Навіть мертвих, якщо вони вже не твої.

Пінг обережно заліз їй на плече. Його шерсть була трохи обпалена, але він муркотів, як радянський принтер на розігріві.
— Сигнал частково перехоплено. Але Центр активізував нову форму. Вони більше не будуть надсилати лише пристрої.
— Що ж тоді? — прошепотала Ліда.
Пінг підвів очі.
— Вони надішлють… людину. Зі справжнім серцем. Але чужою пам’яттю.
Сєрьожич застиг. В повітрі пахло озоном і спогадами.
— Оце вже… цікаво, — мовив він. — Валю, якщо раптом мене зламають — знищ мене вареником. З сиром. І трьома ложками цукру.
Валя кивнула, не сміючись. Бо в цей момент кожне їхнє слово — було обіцянкою.