10 - Вузол істини і той, що пахне гелем для гоління

Підвал пах старими книжками, батарейками й сумнівною перемогою. Металеві труби дзвеніли, ніби хтось у них дряпав монеткою із зображенням Сталіна. Вузький прохід вів униз, до старої трансформаторної кімнати — місця, яке колись давало світло всьому району, а тепер — лише тінь.
Валентина, озброєна портативним світильником із формою качки (подарунок онука на день народження), йшла попереду. Її силует у відблиску світла виглядав як шкільна вчителька на пенсії, яка вирішила зламати систему й зробити революцію — бо не дали премію за Новий рік.
— А пам’ятаєте, як тут був кіоск із хлібом? — тихо озвалася Ліда, тримаючись за стіну. — От там ще вісімдесят сьомого я вкрала два батони. І потім повернулась із квітами. Батонам.
— Я пам’ятаю, як тоді вся трансформаторна пахла булками, а тепер — лише гелем для гоління й страхом, — буркнув Сєрьожич, ковтаючи таблетку від тиску.
— Може, й не страх, а просто мій пульс, — сказала Валентина, витираючи лоба рукавом кардігана. — Якщо ще трохи — почну бачити свого першого чоловіка. А він же точно мертвий. І ще винен мені за штори.
Пінг ковзав попереду. Його очі світилися в темряві, ніби два нічних фарватери. Він раптом зупинився.
— Сканування завершено. Усередині — ще хтось.
— ЩО?! — вигукнули всі троє хором.
— Біометрія частково відповідає… — кіт на мить зам’явся, ніби вибирав, чи казати правду. — …вашому старому сусіду Ковальчуку.

— Не може бути! Він же… помер! — Ліда зробила крок назад. — Я сама приносила йому холодець на поминки!
— Не доїв, значить, — сухо кинула Валя. — Пішли.
Вони ввійшли до кімнати. Стіни — бетонні, місцями потріскані. Проводка висіла, мов ліани з тропіків старої технічної армії. У центрі — вузол. Панель із двома десятками кнопок, старим екраном і монітором, який був колись телевізором "Рекорд". На ньому — обличчя. Людське. Але не зовсім.
— Добрий вечір, шановні, — прохрипіло воно, голосом, що був одночасно голосом і радіоперешкодою. — Ми вас чекали. А де ваш єнот?
— У сумці, — відповіла Валентина, не моргнувши. — І він недружній.
— Це не той Ковальчук, — шепнув Сєрьожич. — У того не було таких зубів. І такого… блиску в очах. Здається, він підключений.
— Він не просто підключений, — сказав Пінг. — Він — пристрій. М’ясний. Але пристрій.
Раптом обличчя на екрані розтягло усмішку. Очі блиснули — не електричним світлом, а злістю цифрового алгоритму, який прокинувся з коми.
— Вам не перемогти. Ви — лише фантоми минулого. Ваша пам'ять — обтяження. Ваш біль — архів. Ваш супротив — мем. Ваш єнот — застарілий.
— Застарілий? — Валентина поклала сумку, витягла того самого єнота. Він світився. Муркотів. А потім — відтворив голос онука:
— «Бабцю, я люблю тебе. Якщо ти це слухаєш — ти все ще б’ється. І ти не стара. Ти — збережена версія.»

Валентина ледь не просльозилася. Навіть Сєрьожич на секунду притис до грудей термокружку. Ліда тихенько витягла з кишені носовичок, що пахнув лавандою й трохи валідолом.
— Ви зробили помилку, — прошепотіла вона. — Ви не врахували одну річ.
— Яку саме? — перекривився голос на екрані.
— Емоційну прив’язаність до побитих речей.
І вона вдарила по панелі тим самим єнотом. Пікселі з екрана злетіли в повітря, простір навколо загудів, наче прокинувся злий холодильник.
Пінг вистрибнув на стіл, під’єднався кабелем. У його очах засвітилася безліч кольорів. Вухо навіть завібрувало — як налаштування на правильну частоту Всесвіту.
— Вкидаю трек! — крикнув Сєрьожич, копаючись у кишені.
— Який?! 
— "Калина червона" — ремікс на барабанах і діджитал-варгані! + відеоряд з народного весілля.
— Та хай вже, — махнула Валентина.
Музика заполонила простір. Все затремтіло. Навіть світло в лампах набуло ритму. Ковальчук почав сіпатись на екрані. З очей — не сльози. Пікселі. Потім — дим. Потім — Тиша.
Ліда стояла зі сльозами.
— Це… було красиво.
— Це було… боляче, — додав Сєрьожич. — Я ж казав, що той варіант — небезпечний.
— Але потрібний, — сказала Валя. — Ми прорвались. 

Хоча б у цій точці.
Пінг повернувся, притулився до її ноги. Його шерсть була трохи обпалена, але він муркотів, як радянський принтер на розігріві.
— Сигнал частково перехоплено. Але Центр активізував нову форму. Вони більше не будуть надсилати лише пристрої.
— Що ж тоді? — прошепотала Ліда.
Пінг підвів очі.
— Вони надішлють… людину.