9 - Вторгнення і ті, хто не в списку

Ніч над містом зависла як пауза в старій касеті: гудіння притихло, ліхтарі миготіли, ніби не були впевнені, чи варто ще світити. Над дахом, де ще кілька хвилин тому тріщали антени й варилися мізки бабусіної команди, настала тривожна тиша. Пінг сидів біля панелі, хвіст його повільно смикався — як метроном очікування.
Валентина зняла навушники. Обличчя у неї було червоне, ніби щойно пройшлася по всьому сусідському чатику в Viber. Вона вдивлялася в небо.
— Щось буде. І щось дуже погане, — сказала вона, і одразу дістала з кишені дрібку сушеної м’яти. — На нерви. І коту.
— Я думала, ти жуєш це для сну, — пробурмотіла Ліда, прикладаючи термос до скроні, як рятувальний компрес.
— Для сну — валер'янка. Це — для війни, — зловісно відповіла бабця, перекусуючи листочок і пускаючи аромат м’яти у повітря, як ритуал виклику давніх богів.
І тут — миготіння. Яскравий блиск над дахами. Ні, не блискавка. Це щось квадратне, штучне, з формами, яких природа уникає, як родичів після 20:00.
— Дивись! — крикнув Сєрьожич, який щойно почав мазати коліна кінською маззю. — Воно спускається!
Об'єкт. Летючий. Чорний. Ідеально прямокутний. Нагадував дрон — але розміром з автоцистерну. Він повільно знижувався над дахом дев’ятого будинку. В повітрі завібрувала сирена — не поліцейська, а щось глибше, неначе вона грає прямо по нервах. В повітрі запахло паленим кремнієм, страхом і старим компотом.

Пінг зіп’явся на задні лапи і загарчав. А потім — заговорив:
— Центр активував блок "Очищення вогнем". Точка запуску — 500 метрів. Є 92 секунди.
— 92 секунди?! — крикнула Ліда. — У мене лише один варіант паніки — і той довгий!
— Збирайтесь! — Валентина схопила старий пакет із написом «Купуй українське» і почала кидати в нього: батарейки, інгалятор, маленького плюшевого єнота, який чомусь світився червоним. — Якщо помирати, то зі смаком і практично.
— Я беру ковдру! — закричала Ліда. — І гель для суглобів!
— Я заберу свою портативну рацію і касету з записом, як Брежнєв читає анекдоти, — буркнув Сєрьожич, нахиляючись до шухляди.
Сєрьожич встав, поправив хустку на шиї:
— У мене є план. Не зовсім безпечний. І не зовсім моральний. Але зате швидкий!
— Я слухаю, — пробуркотіла Валя, надягаючи на голову каску з фарою, що крутилася на всі боки, як очі вчительки, коли хтось списує.
— Пам’ятаєш той ліфт у п’ятиповерхівці, який завжди застрягав? Я його зламав ще в 1987, але залишив лаз до підвалу через сміттєпровід. Якщо проберемось — можемо дістатись до трансформаторної.
— А навіщо нам туди?
— Бо там — вузол зв’язку. Можемо перехопити хвилю Центру. І вкинути туди… щось своє.
— Наприклад? — Валентина вже йшла. За нею — Ліда з термосом, який тепер світився фіолетовим, бо туди випадково впала енергетична цукерка.
— Наприклад... — дід завагався, — ...всю музичну бібліотеку моєї дружини. Там п’ять гігабайтів романсу і п’ятдесят — пісень про калину. І одна з Кіркорова, але це я не сам скачував, воно приклеїлось.
— Це найстрашніша атака, яку я чула, — прошепотала Ліда. — Навіть Сталкер би не витримав. Особливо Кіркорова.
Вони спустились. Хрускіт щаблів під ногами. Пінг ковзав за ними мов тінь. Його очі миготіли. Він надсилав пінги в усі боки, перевіряючи доступ. По дорозі Валентина час від часу стукала себе по грудях — не від страху, а щоб активувати свій старий пульсометр, який працював тільки під час фізичного насильства.
І от — підвал. Темний, з запахом пилу, старого клею і якогось давно забутого страху. Повз них пробіг щур із підсвіткою — дід ще колись навчив одного тримати GPS-маячок.
— Слухай, — звернулася Валентина до Сєрьожича, — якщо ми там не впораємось… то…
— То я ще раз вмикну твою пісню з диска «Бабця.EXE. Співає про кохання в цифровому світі». Бо воно того варте.
Валентина усміхнулася. І додала:
— Ну добре, значить, відключимо не тільки Центр. Але й пару вікон у їхній душі.