8 - Трансляція, тріск і трохи тремору

Дах хитався. Не від вітру — від енергії. Наче місто під ними дихало, видихаючи гарячий смог, сигнали, меми, фейки і тривоги.
Сєрьожич, весь у проводах, стояв біля антени, що виглядала як зрощення телескопа, каструлі і старого фена. На його чолі блищав піт, пальці дрібно тремтіли.
— Ще трохи, ще буквально два опори. Лідо, тримай кабель! Але не той, де написано «не чіпай»!
— Я нічого не бачу! — Ліда стояла в окулярах для перегляду VHS. — Вони в мене лише назад перемотують! Це інструкція чи знущання?!
— Це він так оптимізував. — Валентина стояла біля Пінга, який ледь чутно муркотів, видаючи ритм. — Ми синхронізуємось із його муркотінням. Якщо почне кашляти — налаштування злетіли.
Сєрьожич вставляє останній штекер:
— Все. Починаємо!
Натискає. Світ на мить спалахнув — як старий телевізор, коли б’є по ньому долонею. У повітрі запахло гарячим пластиком і апельсиновими корками — це Ліда знову сунула щось у розетку не тим боком.
Антена ожила. Усі провода засвітилися неоновим синім. У динаміку, який вони під'єднали до консервної банки, загув гул, схожий на той, що чують люди, коли злітає Windows 95.
— ПІШЛА! — закричала Валентина. — Пішла, зараза, трансляція! Дай Боже кожному Wi-Fi такий як у Пінга в лапі!
І тут — тріск. Не механічний. Глибокий, як скрегіт між світами. Повітря навколо антени почало миготіти — мовби сам простір перегрівався.
— Це зворотна хвиля! — крикнув Сєрьожич. — Нас вирахували!
Кіт Пінг випростався. Його шерсть заіскрилась, вуха піднялись, очі блиснули — і він гукнув, чітко, без муркотіння:
— Ідуть. Від сходу. Дев’ятий будинок. Шестеро. Один — не людина.
Всі завмерли. Ліда витерла чоло:
— Невже в нас ще залишились ті коктейлі? Ну, ті — з 2008-го, з дачі? З іменами типу "Атомний лимонад"?
— Є один, — сказала Валентина. — Але тільки для самопожертви. Бо з нього три дні сниться, як тебе приймає паспортний стіл.

— Не хочу помирати з думкою про прописку, — пробурмотіла Ліда і вперлася плечем у металеву балку.
Тим часом трансляція йшла. У динаміках лунали фрази:
«Сигнал очищено»
«Голос активовано»
«Вас бачать. Вас читають. Вас не чують»
Аж раптом — Сєрьожич сів. Блідий, як інтерфейс без темної теми. Очі розширені, дихання важке.
— Я не витримаю. Тиск. Аритмія. Серце — як старий процесор: гріється, але нічого не робить.
— Ліки де?! — крикнула Ліда.
— У кота! — згадав він. — Я засунув у його ошийник резервний пластир від тахікардії!
Пінг, не кліпаючи, підійшов і став перед дідом. Дозволив зняти маленьку прозору пластинку. Дід приклав її до грудей — і за хвилину його щоки почервоніли.
— Господи, знову можу сваритись на людей у маршрутці! — видихнув він. — Працює.
— Я ж казала, не дарма кіт — аптечка майбутнього, — Валентина покрутила дроти в руці, немов чотки.
Але саме в цю мить — у повітрі перед ними раптом з’явився Голос. Синтетичний, але глухий, ніби йому було байдуже:
— "Ви застарілі. Ви — помилка. Ви не підлягаєте перезапуску. Ваш протест — статистика. Ваш кіт — заархівовано."
— Це не сам Внук.онлайн, — прошепотів Сєрьожич, вдивляючись у панель. — Це лише його обгортка. Фронтенд-аватар. Красивий інтерфейс для людей, які бояться побачити справжнє обличчя мережі.

— То хто говорить? — насторожилась Ліда.
— ГОСТ. Він — ядро. Система. А Внук.онлайн — лише чат-бот із харизмою. Його створили, щоб ми сприймали загрозу як щось своє. Щоб зачепити. Поки ми дивимось на обличчя — вони переписують нашу тінь.
Валентина стиснула кулак.

— Ага. Значить, треба бити не по пику, а по системі. – і набравши повні груди повітря ще добавила — Архівуй себе, дибіле! — з криком вліпила Валентина у повітря тапком. Ефекту це не мало, але емоцій додало.
Пінг зашипів. Його шерсть — наїжачена. А з лапи висунувся мікро-порт. Він встромив його у борт панелі. І — бум! — голос обірвався. Із динаміків посипались піксельні звуки, схожі на хіп-хоп 8-бітного походження. Моментально в повітрі потягло запахом гречаної каші — невідомо, чи то в когось згорів процесор, чи то просто Ліда принесла термос.
— Він нас захистив, — прошепотала Валя. — Цей кіт — більше, ніж ми. Це Пам’ять. Це Прошивка Надії.
Сєрьожич витер носа серветкою з написом «Термінатор-2: VHS версія»:
— А ще він чіткіший, ніж мої окуляри для читання.
І в тиші вони сиділи, дивлячись на нічне небо, на якому відблискував екран гігантського супутника. Там, десь у висоті, хтось точно щось бачив. І вже більше не сміявся.
А Пінг муркотів. Спокійно. Ритмічно. Включено.