7 - Котик повертається, ворог підслуховує, дах чекає

День хилився до вечора, сонце тануло за горизонтом, мов дискета в мікрохвильовці. Над дахами будинків згустилася тиша, але в кімнаті Валентини — гул, рух, ледь прихована тривога.
Сєрьожич перевіряв свої прилади, бурмочучи собі під ніс:
— Якщо правильно налаштувати цю антену, ми зловимо навіть мікрофлешбеки з минулого. А якщо не зловимо — принаймні побачимо погоду в Ірпені на три дні наперед.
Ліда намащувала губи блиском, використовуючи при цьому зворотний бік компакт-диску як дзеркальце:
— Не хочу знову виглядати, як під час першого повстання — у вицвілому треніку та з вусами від антибіотиків.
— Тобі йшло, — хмикнув Сєрьожич. — Ти була як Мата Харі з Прилук.
— З вусами?!
— З мінами в погляді.
А Валентина стояла біля вікна, мов генералісимус, що готується до останнього бою. Її жилет блищав дротами й старими пультами, наче шати священика кіберепохи. 

Вона вже відпрацювала маршрут до даху у віртуальному тренажері на основі гри «Сапер».
— Готуйтеся, малі. Скоро буде жарко.
— Нам по 70+-, — зітхнула Ліда.
— Тим більше. Ми в демо-версії життя, і кожен рівень — бонусний.
Та раптом… клац. Дверцята котячого лазу прочинилися. І в кімнату — повільно, як справжній месія — увійшов Пінг.
Він не просто повернувся — він знайшов шлях із цифрового лабіринту назад, проклавши собі вихід крізь шари, де зберігаються фрагменти пам’яті. Його код був розщеплений, але не знищений. Частину втягнуло у віртуальну вʼязницю — але інша, найживіша, залишилася поруч із Валентиною. Саме вона дала поштовх: Пінг зібрав себе по пульсуючих крихтах, наче пазл із архівів, і повернувся — оновлений, сильніший, але все ще той самий кіт, який мурчав біля модема.
— КОТЮНЯ! — закричала Ліда, впустивши свій глюкометр. — Ти живий!
Але котик змінився. Його шерсть мала мікроподсвітку — вона пульсувала синім, як індикатор зарядки старого роутера. На лапці — щось схоже на мікроелектронний браслет. Очі — глибокі, палаючі зеленим. У кожному зіниці — неначе танцювали фрагменти коду.
— Його... відсканували, — пробурмотів Сєрьожич. — Але не зламали. Це посилення. Хтось або щось дав йому новий протокол.
Пінг сів на підвіконня, глянув на них — і з його ошийника пролунав аудіоповідомлення: голос синтетичний, але з нотками знайомого муркотіння:
— "Вони знають. Система слухає. І вам треба поспішати. До світанку — вирішальний момент."
Після короткої паузи — ще один сигнал. І котик кинувся до шафи, впевнено лапкою відсунув коробку. Під нею — маленький чип із надписом: P1NG_SAVE.
Валентина завмерла.
— Але ж… — прошепотіла вона. — Ми тоді думали, що все скінчилось. Що Пінг зник назавжди, разом із тим чортовим морозивом і всім, у що ми вірили...
Пінг лише кліпнув очима — повільно, наче кажучи: *«Я знав, де шукати. Я повернув те, що ви втратили.»*
— Це той самий… або його ехо, — прошепотіла Валентина. — Значить, ти його витягнув з вірту. Або з пам’яті. Твоєї чи моєї.
Її пальці ледь торкнулись корпусу чіпа. Він був теплий.
— Боже мій… — прошепотала Валентина. — Це ж той самий чип, який ми думали втратили під час вибуху в супермаркеті «Сільпо» у 2021-му. Ми думали, він розплавився разом із морозивом.
— А він зберігся, і, схоже, на ньому — зашифрована мапа доступу до головного алгоритму. — Сєрьожич майже затремтів. — З цим ми можемо змінити все.
— От тільки… — Валентина стишила голос. — Якщо ми його отримали — отже, вони про це знають.
І саме в цей момент, у підвалі, далеко під ними, активувалась камера, замаскована під лічильник води. Картинка з бабусиної кухні вже виводилась на монітор у темній кімнаті.
— Вони зрушили чип. — прозвучав холодний голос. — Готуйте підміну. І почніть дезактивацію через антену. До світанку — щоб або приєднались. Або щезли.
🔻🔻🔻
Пізніше на горищі, Валентина відкривала потаємну кришку старої драбини, ведучи Ліду й Сєрьожича вгору.
— Я ще пам’ятаю, як у 1983 ми цим ходом витягали телевізори з заводу. Ніхто й не помічав, бо ми тягли їх у гробах для театру.
— Це звучить дивно й... елегантно, — знизала плечима Ліда, обережно тримаючи в руках коробку з запасною батареєю, термосом з компотом і пістолетом для дартсу з валер’янкою.
— Тільки дивись не впусти. Це все, що залишилося від революційного запасу. І компот, і дартс.
— А ти, Сєрьожич, точно зможеш запустити антену? — спитала Валя, дивлячись на нього крізь сітку павутини.
— У мене все під контролем. Я навіть перенастроїв її так, що вона транслюватиме нам сигнал ще й через модуляцію котячого мурчання. Поки ми в ефірі — він муркоче. Якщо ні — ричить.
— А якщо зависне?
— Тоді ми всі здамося. І перейменують нас у ТехПенсіонерів.ехе.
— Хочеш чесно? — прошепотіла Валентина, зав'язуючи хустку. — Я вже не впевнена, де саме ми.
Їй здавалося, що кожна нова дія — не рух вперед, а перезапис. Не втеча — а дублювання. Світ навколо не змінювався — він просто зберігався в іншому шарі, як нова версія того самого файлу.
— Нас не телепортує, — мовила вона тихо. — Нас копіює. 

Просто вставляє в іншу теку — із трохи зміненим освітленням. І я не знаю, скільки вже таких версій мене тут бродить.
— В квартирі, Валь, з батареєю і шумом сусіда, — буркнула Ліда.
Вони піднялися на дах.
Місто сяяло. Далекі вогні — мов комп’ютерні кластери. Вітер грав у антенах, як у струнному інструменті кібердолі. 
— Знаєш, — сказала Валентина, дивлячись у бік сусідніх районів, — іноді думаю: якщо вони тестують це тут, значить, це лише перша копія. Перша проба. Перший злом.
— Думаєш, по інших будинках теж вже є такі... Внуки? — Ліда приглушено проковтнула.
— Не думаю. Я впевнена. Наш будинок — пілот. Витримають нас — зітруть усіх. Не витримають — почнуть оновлення з іншого сектора. І тоді вже не буде кому пригадати, яким був борщ до вайфаю.
Кіт сів поруч і вперся поглядом у горизонт.
— Він щось чує, — прошепотала Ліда.
— Я теж, — сказав Сєрьожич і приклав до вуха старий приймач. — Сигнали змішані. Це як… дует "Софія Ротару зустрічає Гугл Асистент".
Пінг раптом піднявся і — несподівано! — сказав голосом, тихим, але чітким:
— "Почалося. Їдуть."
— ОЙ БОЖЕ! — закричала Ліда, впустивши термос. — ВІН ГОВОРИТЬ!
Валентина не моргнула: