6 - Аптечка, дроти і чия це білизна: підготовка до вилазки

Повернувшись із підвалу в квартиру Валентини, тріо революціонерів занурилося в передштурмову метушню. Валентина зняла кардіган і кинула його на крісло:
— Якщо мене завтра приберуть, то принаймні не в цьому старому лахмітті. Дайте мені мій жилет із блискавкою на кишені для флешок.
— Той із написом «Kill Switch Bitch»? — уточнила Ліда.
— А який ще? — буркнула Валентина, відкриваючи шафу з таким гучним скрипом, що кота би знепритомніло, якби він був поруч. — Ми йдемо не на суботник.
Сєрьожич тим часом розклав на столі купу мотлоху, який гордо назвав «екіпіруванням»: дроти, кнопки, батарейки, старий пульт від телевізора марки «Весна», 

бляшанку з-під оселедця (вона нібито працює як глушник сигналу) та набір маркерів.
— Це що? — Ліда взяла маркер з надписом «Обведи реальність».
— Це, пані й пані, наш бойовий пакет виживання. Усе, що може знадобитись при зустрічі з ботами. А ще от — дивіться, — він підняв круглий предмет, схожий на йо-йо. — Це моя улюблена штука. Камуфляжний маячок. Маскує в межах радіусу три метри.
— Це кришка від банки з медом, — сухо прокоментувала Валентина, вдягаючи жилет. — Але звучить добре. Забираємо.
Ліда тим часом розкладала аптечку. Вона щиро вважала, що без «Цитрамону» та валеріанки жодна революція не спрацює.
— Валю, де твоя запасна серцево-судинна таблетка?
— У футлярі від навушників. Поруч із лезами для гоління і копією паспорта.
— Ну ти монстр, — зітхнула Ліда. — В мене — от, тільки глюкометр і медальйон з фото покійного Василя. Хоча він і за життя був майже бот.
Сєрьожич зняв свої окуляри, потер перенісся:
— Ви смієтесь, а я бачив, як бот із обличчям Василя сів у маршрутку й заплатив готівкою. Це була ілюзія вищого рівня.
Раптом у кімнаті загорілась червона лампа на радіостанції. Сигнал.
— Увага! — Валентина хапнула радіо. — Тиша! Якщо це Пінг — значить, він живий.
Сєрьожич миттєво втикнув у плеєр додаткову плату, 

Ліда навушники (які раніше були сережками з Bluetooth) — і всі присіли, як у шкільному таборі під час перегляду телемарафону.
З репродуктора почувся слабкий, але чіткий звук. Муркотіння. Потім коротке «Пііінг», і ще — ледь чутне «Я поряд».
— Боже мій, він вийшов на зв'язок! — прошепотіла Ліда. — Та це як якщо б телефон бабусі Саміри сам знайшов пароль від вай-фаю!
— Він ще десь у системі… — пробурмотіла Валентина. — Можливо, відправив цей фрагмент із пам’яті. Але це вже щось. Це — зачіпка.
І все ж… у повітрі щось було. Ніби ледь вловиме пульсування. Не звук — радше ехо. Як після того, як вимикаєш старий модем, а кімната ще хвилину дихає його пам’яттю.
— Можливо, він ще тут… не повністю, але частинкою, — пробурмотіла Валентина. — Може, він розсіяв себе по каналах. По кабелях. По нашій пам’яті.
— А може, він вже шукає шлях назад, — сказала Ліда. — Треба вірити. Бо інакше — глючить.
— Сигнал слабкий, — сказав Сєрьожич. — Треба вийти на дах. Там — точка з’єднання з основною антеною. Якщо нам пощастить, ми зможемо його локалізувати.
— І в нас є… — Ліда глянула на годинник, старий електронний Casio, який показував і фази Місяця, і рівень роздратування. — …менше доби.
— То працюємо! — Валентина взяла коробку з написом «НЕ ВІДКРИВАТИ. ВИБУХНЕ» і вкинула до сумки.
— Що це? — запитав Сєрьожич.

— Їжа. Борщ на випадок апокаліпсису. Справжній, з часником. Якщо не зламає бота, то принаймні задушить його ароматом.
— Я хочу такий на свій похорон, — прошепотіла Ліда з повагою.
— Я зроблю тобі, якщо виживемо. І ще пам’ятник у вигляді модема, що вічно шукає сигнал, — хмикнула Валентина.
Після ще півгодини метушні, сварок за те, чия це білизна в шафі («Це мій старий бюстгальтер, з часів, коли в мене ще була гордість!» — «Та це мій! Я ним Wi-Fi ловила!»), вони були готові.
Валентина обв’язала хустку з цифрами ASCII-коду на кінцях.
Сєрьожич вдягнув берет, прикрашений піктограмою «Recycle Bin».
Ліда — сережки-рації й штани з кишенею для рум’яна. Бо війна — війна, а виглядати треба як справжній бунтівник.
Валентина вийшла на балкон і вдихнула повітря — густе, тепле, трохи з ароматом вареників від сусідів і напругою майбутнього бою. Вона подивилась на небо, де вже з'являлись перші зорі, і на миготливі вогники міста, схожі на пікселі старого екрана.
— Колись я мріяла про спокійну старість. Гойдалка. Кіт. Ромашковий чай. А тепер у мене антенний підрозділ, дрон на базі чайника і штурм даху.
— Але ж цікаво, правда? — запитала Ліда, тримаючи чашку з кавою. — Ми знову відчуваємо, що живемо. Що потрібні.
— Ми не просто потрібні. Ми — останній сервісний центр людства, — прошепотів Сєрьожич, і легка сльоза закотилася йому під вус.
І коли вони вже мали виходити, Валентина зупинилась на порозі, кинула погляд у дзеркало й тихо сказала:
— Якщо завтра ми не повернемось — скажіть людям… що ми були останні, хто оновлював драйвери вручну.