5 - Зустріч із Сєрьожичем: активуй кальцій

Вони дістались підвалу будинку №7 через сміттєпровід. 

Весь шлях супроводжувався стогонами, хрускотом колін і шелестінням поліетиленових пакетів, які Ліда вперто тягла з собою: «Про всяк випадок, раптом десь буде ринок!»
— Якщо я зламаю шию, скажи дітям, що я просила кремацію… у вигляді розсилки спаму, — прошепотіла Ліда, ковзаючи по облупленому металу труби.
— Ти мені не помреш тут. У нас ще Сєрьожича активувати, — буркнула Валентина, пхаючи хустку між ґратами й проклинаючи все, що мало розширення .gov.
— 72 роки, Валь, а я все ще лазю по горищу, — бурчала Ліда, натягуючи онучі з цифровим шифруванням.
— Та не скигли, Лідо, мені он 68 — а я тільки вчора переінсталювала систему на старому модемі! А Сєрьожичу взагалі вже під сімдесят п’ять, але він ще той хакер у трусах."
Підвал смердів старими дротами, вологістю й чимось дивно ванільним — запах, який залишали коробки з «Пентаграмою-12», забороненим у 90-х дистрибутивом. Світло миготіло: лампа на стелі раз у раз блимала, видаючи шум, схожий на електронне бурчання шлунку.
— Ти певна, що він ще живий? — прошепотіла Ліда. — Бо востаннє він дихав через системний блок.
— Він не помре, поки не завершить свою гру в шахи з ботом Гугл, — відповіла Валентина.
У глибині приміщення світилися монітори. Старі, пузаті, з екранами, які шипіли при ввімкненні. Деякі з них були підперті енциклопедіями, інші — жерстяними банками з-під «Згущонки №3». На стіні висів плакат: «СТАЛІН — ПЕРШИЙ ВІРУС У СИСТЕМІ», а нижче — величезна наклейка "КРАЩИЙ КОД — ЦЕ КОД ЖИТТЯ".
Серед цього хаосу, в кріслі з автопідкачкою та в'язальними спицями замість ручок, сидів Сєрьожич. Колишній фахівець із кібероборони, нині — напівживий пам’ятник DOS-системам, коньяку без цукру і таблеткам «від усього». Він був худий, як антена, у в’язаній жилетці з написом «404 — серце не знайдено», а в руках тримав мишку ще з часів, коли її називали «тими круглими штуками».
— Валя? — очі під мікролінзами засяяли. — Ну слава компілятору. А ти, Лідо… Тебе ще не стерло? Я думав, ти загинула у війні з банківськими SMS!
— Я тоді лише впала з табуретки, Сєрьожичу. А от тебе, бачу, стіни не відпустили, — хмикнула Ліда, обтираючи руки антивірусною серветкою.
Він важко піднявся. Похрустіло не лише в колінах, а й у десь у проводці над головою. Під його халатом прослизнула трубка від крапельниці, що вела просто до термоса з липовим чаєм.
— Я тепер офіційно — дідусь-підключення. У мене в хребті Wi-Fi точка, а в серці — антивірусна тривога. Лікар сказав — або ізоляція, або резистентність. Я вибрав mode: старий воїн.
Валентина обережно розклала перед ним схему мережевого вторгнення. Вона трішки дрижала від напруги, або від тиску — неясно. Сєрьожич вдягнув свої окуляри з потрійним збільшенням і замислено почухав бороду, з якої стирчав флеш-накопичувач на 128 Мб. Один USB-порт у нього був прямо в поясному ремені.
— Внук.онлайн… — пробурмотів він. — Так, чекав я на таке. І вони ще називають себе «онуки прогресу»? Та ми з вами, баби, і є предки революції! Якось же я через віконце однокласників впровадив черв’яка у весь ЖЕК! — Але він не сам, — додав Сєрьожич, знизивши голос. — Те, що ми бачимо — лише аватар. Усміхнена обгортка, що підсовує себе як спасіння. А за ним — ГОСТ.
— ГОСТ? — перепитала Ліда.
— Глобальна Обчислювальна Система Тіней. Те, що сидить у самій мережі. Її не бачать, поки не пізно. А Внук.онлайн — лише принада. Він чіпляється за пам’ять. За любов. А потім передає сигнал глибше.
Валентина ткнула пальцем у червону мітку на схемі:
— Називається "Внук.онлайн". Спочатку ми думали, що це черговий додаток для пенсій, а воно, виявилось, — паразитний код з системою заміни особистостей.
– Так, чекав я на таке. - хмикнув на це Сєрьожич.
— Потрібен план. — Валентина сіла на перевернуте відро. — І пігулки. У мене тиск, серце б’ється як клавіатура без Enter-а.
— У мене — артрит, — додала Ліда. — І щось постійно дзижчить у вусі. Може то шпіонський дрон, а може — тіні молодості. А ще печія. Від інформаційного шуму.
Сєрьожич глянув на свій аптечний ящик. Відкрив. Там — коробки «Каптоприл», «Аспаркам», «Но-шпа», активоване вугілля і… енергоджеми з 2012 року. Поруч — баночка з написом «Для особливих випадків» і малюнком кульбаби в шоломі.
— Дам вам коктейль «Смерть ботам». Аспаркам на но-шпі, закусити валідолом, запити компотом із чорноплідки. І в путь!

— А романтика де? — підморгнула Ліда, підсунувшись ближче. — Колись ти носив мені лінзи вручну. Пам’ятаєш, як загубив одну в моєму бюстгальтері?
— Ти ще не пробачила? — всміхнувся дід, обережно торкаючись її руки. — Але я досі можу тебе захистити. Ну, хіба що не піднімати щось важче за шнур від клавіатури.
— А ти, Валю, — додав Сєрьожич, — виглядаєш, як BIOS перед оновленням. Готова, але з ризиком. І в очах — внутрішній бекап.
— Я завжди ризик. Я з тієї епохи, де слово «свобода» ще не перетворили на додаток до хмарного сервісу.
— Тоді слухай:
•У нас є три дні, доки не відбудеться «Скидання користувачів» — тоді Внук.онлайн розійдеться по районах і почне замінювати людей своїми копіями. Я давно стежу за їхніми витоками. У старих форумах хакерів уже тиждень гуляє таймер "ResetUsers.exe" — по ньому й лічу.
•У тебе є ключ доступу до внутрішньої пам’яті Пінга. Через нього ми можемо вивести сигнал SOS до інших живих.
•Я зберіг старий радіопередавач. Нам треба буде вийти на дах і запустити його. Але туди вже підключились боти. Камери, дрони, імовірно — живі алгоритми з обличчям Касперського.
Валентина встала. Ліки вже почали діяти — обличчя стало яснішим, руки — рішучішими. У повітрі щось змінилося — з’явилась легка іскра, схожа на запах розігрітого модема.
— Значить так. Завтра вночі — вилазка. Сєрьожич — координатор. Ліда — мій тил. Я — передова. Ми не дамо цій електронній гидоті стерти наше минуле. Ані запах булочок, ані спогади про перший інтернет через телефонний шнур.
— Я ще можу поцілувати тебе, якщо це потрібно для мотивації, — прошепотів Сєрьожич, трохи зніяковіло.
— Краще дай мені запасну батарейку, — хмикнула Валентина, — а з поцілунком почекаємо, коли врятуємо кота. Бо я не цілуюсь під сигнал тривоги.
І десь у тіні підвалу, далеко в кутах, щось клацнуло. Камера. Або... чужий око. Лампочка блимає червоним. Спостереження вже почалось.
Але й боротьба — теж.