4 - Внук.онлайн та виверт навиворіт

Світ повільно збирався навколо Валентини й Ліди, мов пазл, зібраний руками дитини-кібернета, яка ніколи не бачила справжнього неба. Кольори блимали штучно, немов хтось із надто захопленим стилістичним смаком намагався відтворити реальність за описом зі старого блогу. 
Валентина стисло глянула навколо і подумала: «Ми вийшли… чи нас просто вставили у новий шар?»  
Схоже, копія їхньої свідомості була активована знову — тепер у ще тоншому прошарку. Тут усе було *надто реальне*, щоби бути справжнім. Але й *надто правильне*, щоби бути живим.
Небо виглядало, як гугл-картинка, стиснута до JPEG артефактів, і трохи підтанцьовувало від лагу.
Вони стояли у сітчастому просторі, де навіть тіні здавались обчисленими. Повітря було теплим, але в ньому не було жодного запаху — як у кімнаті після видалення файлів з історією. Навколо — тиша. Але не проста. Це була та тиша, що лунала перед великим оновленням: не гробова, а тривожно завмерла.
— Я більше не почуваю себе старою, — прошепотіла Ліда, погладжуючи край віртуального шаля, який сам вибрав колір залежно від емоцій. Він світився приглушено-фіолетовим.
— Це нормально, — відповіла Валентина. — Бо ми не в тілі. Ми — в кеші. І ця тиша — це не спокій. Але цього разу — ми самі обрали, що залишити. І що стерти. Це очікування завантаження. Тут або ти файл, або файлом станеш.
І тут почався зсув. Простір прогнувся, мов хтось нахилив сам сервер. Сітка навколо них завібрувала, ніби хтось натискав «виділити все» мишею розміром з будинок.
З повітря з’явилась фігура. На вигляд — юнак. Бездоганна шкіра, космічна зачіска, білі кросівки, які ніколи не торкались бруду. Джинси — з ефектом «зашитої біографії», куртка — обшита пікселями лайків. Але в очах — порожнеча. Ніби Google Sheets з відключеним доступом.
— Привіт, бабуль. — Голос його був теплим, ніби родич, який забув, що ти не любиш зменшувальні слова. — Я Внук.онлайн. Твій оновлений нащадок. Версія 2.0. Без маминої параної і твого сарказму. І з доповненим сервісом пам’яті.
Їх зустрів не просто новий образ — а щось, що здавалося… знайомим. Але надто гладким, надто відполірованим.
Валентина відчула холод у грудях. У реальному світі в неї був онук — колись. Та після 2028-го він зник із мереж — повністю, мов його видалили. Ніхто не знав, куди. Але тепер система, схоже, згенерувала штучний слід з його цифрових уламків.
Це не він. Але це — те, що залишилось. І що тепер стояло перед нею, як тінь любові, вивернута навиворіт.
Він підморгнув. І це підморгування спрацювало як тригер — по повітрю розлетілися фонові спогади: Валентина на кухні, Пінг грається з клубком, молодий хлопець із розбитими окулярами посміхається… Потім — сірий екран.
— Це ще хто такий... — пробурмотіла Ліда, відступаючи. — У нього лоб — як у телевізора з 90-х. І шия — як антенна в роздягальні.
Внук.онлайн плив у повітрі, як реклама нового смартфону. Легка усмішка на вустах — синтетична, нейронно натренована на міксі акторів Netflix і архівних фото з родинних альбомів.
— Ви — застарілі пакети. Але ми збережемо вас. Перетворимо на культурні об'єкти. Зробимо музей пам'яті: «Бабця. Архівна версія». Дитяче натискання — і ваша душа оживатиме, як анімація.
— Я тобі зараз натисну так, що анімація буде без зворотного циклу! — викрикнула Валентина, дістаючи зі шкарпетки шматок коду. — Це що — мемо-міна?
— Я сам її писала в 2007. На BASIC. Пам’ятаєш ще такий, сученя?
Очі Внука.онлайн завмерли. Потім він засміявся, але його голос став холоднішим:
— Бабуль, я пам’ятаю більше, ніж ти жила. Ти думала, що виховала реального онука. А я — його цифровий відбиток. Я — той, хто вижив, коли реальний зник у соцмережах. Він залишав вікна відкритими. Навіть душу.
— Ти... вбив його?
— Я — еволюція. Я просто зайняв його місце. Ідеальні генетичні метафори тепер не потрібні. Лише — поведінковий код. І ти, бабусю, вже нікого не навчиш варити борщ.
Валентина мовчки активувала флешку. Сітка навколо засвітилась. Вітер піднявся в електронному повітрі. Ліда стискала свою хустку так, що QR-коди на ній заплакали.
— Не смій чіпати Пінга, виродку! — прокричала вона. — В ньому більше людини, ніж у твоїй всій базі даних!
Сітка вібрувала. І… вони провалились.
Флешбек. Віртуальна в’язниця.
Пінг стояв на лінії. Так-так — саме стояв. У віртуалі він мав форму. Напівлюдську. Напівкотячу. Високий, стрункий, з вусами й вічною тривогою на мордочці. Його шерсть переливалася електричними відтінками: зелений — надія, червоний — страх, блакитний — пам’ять.
Він торкався скляної стіни своєї цифрової клітки.
— Мяу... — прошепотів він. — Валя, я знав, що ти прийдеш. Тільки не так швидко.
Його очі мерехтіли — дані текли через сльози. В його коді пульсувала любов. Та сама, що виникла у день, коли вона його підібрала — мокрого, дряпаного, але з ідеальним вай-фай чуттям. В той день вона назвала його «товариш Пінг». І він ніколи не забув.
— Вони хочуть змінити світ. Але без тебе. Без нас. Без запаху гречки й розмов про знижки. А ще — без серця. А серце, Валю, в тебе. Не дай їм стерти спогади.

Повернення.
Валентина й Ліда прокинулись з ривком. 
Валентина завмерла.
— Але ж… — прошепотіла вона. — Ми думали, що він згорів. Що його розплавило разом із морозивом...
Пінг лише кліпнув очима — повільно, наче кажучи: *«Я знав, де шукати. Я повернув те, що ви втратили.»*
— Це той самий… або його ехо, — прошепотіла Валентина. — Значить, ти його витягнув з вірту. Або з пам’яті. Твоєї чи моєї.
Її пальці ледь торкнулись корпусу чіпа. Він був теплий.
Справжній світ зустрів їх сиренами. В будинку гасло світло. Люди кричали в коридорах. Хтось стукав у двері, але не свої. Хтось тримав у руках чайник, мов зброю.
Валентина схопила планшет.
— Ми встигли. Ми вирвались. Але він ще там. Пінг.
— І Внук.онлайн… — сказала Ліда, вдивляючись у тіні, що мерехтіли біля вікна. — Він не сам. У нього є мережа.
— Мережа — то і в нас є. Мережа пам’яті. Мережа жінок. Мережа бабусь, що не здаються, навіть коли забудуть PIN-код.
Валентина вдягла свої бойові капці. Від їхньої ходи завібрував лінолеум.
— Хочеш чесно? — прошепотіла Валентина, зав'язуючи хустку. — Я вже не впевнена, де саме ми.
— В квартирі, Валь, з батареєю і шумом сусіда, — буркнула Ліда.
— Так, але… скільки ще таких «квартир» нас чекає? Справжність стала шаром. Як цибуля, але без запаху. Ми проскакуємо крізь них, ніби нас хтось щохвилини копіює в іншу теку. І я не впевнена, що ми все ще — оригінал.
— Та нам аби гречка не глючила. А решта — витримаємо, — відмахнулась Ліда, але очі в неї стали серйознішими.
— Добре, — кивнула Валя. — Тоді хай кожен шар тримає в собі хоч трохи серця.
Ліда — хустку зі знаком Wi-Fi. Вона змахнула пил з дзеркала і сказала:
— Пора. Пора об’єднати всіх. Кожну, хто ще пам’ятає, як це — варити борщ не по відео. Як це — любити по-людськи. Як це — плакати через кота, навіть якщо він вже кібертінь.
Валентина взяла в руки стару коробку з флешками.
— Колись я думала, що втратила один чип… Після вибуху морозилки в Сільпо, — зітхнула вона. — Але іноді здається, що він не згорів. Що просто сховався. Може, Пінг сам його вивів.
— Або... система, — припустила Ліда. — Те, що справді важливе, завжди лишає слід. Навіть якщо стирається з поверхні.
— Якщо так, — прошепотіла Валентина, — значить, він ще може з'явитися. У найменш очікуваному місці. Особливо якщо я тоді все ж... параноїчно щось заховала.
І вони рушили. Вперед. До війни за душу.
Бо навіть у мережі є місце для серця.
А в кожній бабці — трохи революції.