3 - Сусід із 51 (або Шар Під Людським)

У коморі пахло пилом, старими розетками і кропивою — Ліда колись принесла сюди віник «від негативу», і він тепер тихо тлів, неначе охороняв щось більш древнє, ніж сама мережа. Серверна шафа стояла в кутку — наче стара шафа з секретом, тільки замість шухляд — вентилятори, що дихали з металевим шипінням.
Валентина доторкнулась до верхнього роз’єму, обережно вставила флешку «Кільце Карпат-3», і сервер ожив. Екран висвітив:
РЕЖИМ: БАБЦЯ.EXE — АКТИВОВАНО
— Ну, от і все. — Валентина вдягла окуляри з жовтими фільтрами. — Запускаємо інтерфейс «Сповідь провайдера».
— А хіба в тебе ще залишились паролі? — здивувалася Ліда, зав’язуючи хустку на голові, яка тепер мерехтіла QR-кодами.
— Я не забуваю паролі, Лідо. Я їх проклинаю, і вони самі повертаються.
Сигнали пішли мережею. Валентина натиснула клавішу «Вхід через чорний гумус», і на екрані з’явився доступ до внутрішніх каналів обміну даними між будинками. 
На екрані з’явилась карта мережі будинку. Не просто схема — більше схожа на організм. Від квартири Валентини тягнулись лінії — до підвалу, де пульсував Сєрьожичевий сервер; до горища, де ще з 83-го стояла стара антена; до квартири 51, яка тепер світилась сірим — порожнім, ніби її вирізали з реальності.
— Наш дім, як павутина, — прошепотіла Валентина. — І в кожному вузлі — спогад. Але хтось вже почав виривати нитки.
Це було щось середнє між підслуховуванням і шепотом старих проводів.
— Тобі не здається, — прошепотіла вона, — що квартира 51 зникла з системи? Її просто... немає в реєстрі. Хоча раніше була. І я точно знаю — там жив той дибіл з бородою. Той, що слухав техно на всю ніч і кричав на своїх ботів.
Ліда розклала нову карту. Вона тремтіла в повітрі.
— Це карта "Обриву користувача". Тут раніше була душа. Тепер — тільки активність.
— Ти хочеш сказати, він... бот?

— Я хочу сказати — він прошарок. І якщо ми не підемо — нас перепишуть разом із його кешем.
— Але чому саме мене вони так тиснуть? — прошепотіла Валентина. — У будинку десятки людей.
— Бо ти — не просто користувач, Валю, — Ліда поглянула на неї поверх карт. — Твоя пам’ять не очищається. Ти — як живий архів. ГОСТ це бачить. Йому страшно, коли хтось здатен пам’ятати глибше за лог.
— Тобто... я як вірус?
— Ти як back-up. Справжній. І поки ти жива — він не може перезаписати шар.
Валентина глибоко вдихнула. Пальці знову стали впевненими — ніби колишня шпигунка, а не пенсіонерка.
— Пора на вилазку.
І добре, що в нас ще є трохи модифікованого кальцію, — додала Валентина, дістаючи з кишені таблетку з надписом "Ca++ Max 2050". — Старість старістю, а кістки мають слухатись.
Ліда кивнула: — Я ще минулого року прошила суглоби. Але батарейки вже сідають, тому й скриплять.
Ліфт був мертвий.
Не зламався. Саме мертвий. Він стояв, мов труна на коліщатках. Кнопки світились у червоному, але жодна не реагувала. Вони рушили сходами.
— Знаєш, як давно я не піднімалась вище свого поверху? — спитала Ліда, хекаючи.
— Десь із того моменту, як ти випадково вкинула пакетик м'яти в чай із лавандою й бачила цифрового Ісуса в телевізорі?
— Так. Гарний був вечір.

На п’ятому поверсі вони зупинились. Валентина витягла з кишені старий ключ — з флешкою на кінці.
— Сканування дверей.
Вона піднесла ключ до стіни — з’явилася невидима панель. Валентина швидко набрала команду: RUN/INFILTRATE_51.EXE
Доступ дозволено. Вхід нестабільний. Вірогідність втрати реальності: 41%.
— Ну, не найгірший відсоток. — Валентина підморгнула.
Двері 51 відкрились без звуку. Всередині — тиша. Занадто правильна. Тиша, яка не лежала поверх речей, а витіснила їх.
Інтер'єр квартири був... підозріло нормальний. Лінолеум. Стіл. Монітор. Але всі речі були копіями. Ніби хтось бачив справжнє життя — і намагався його відтворити. Але трохи не вгадав.
— Щось не те, — прошепотіла Ліда. — Дивись, ось цей табурет… Він малює тінь у два боки.
Валентина обережно наблизилась до монітора. Там була лише одна кнопка: ПІНГ.
— Вони тримають його тут. На диску. Можливо, це не просто пастка — це ключ.
— Не чіпай її…
— Я бабця. Я чіпаю все.
Вона натиснула кнопку. Монітор мигнув. І… квартира затремтіла. Замість стін — піксельні шари. Світ наче відклеївся. За тонкою плівкою реальності — інша кімната. Велика. Біла. Зі скляними трубами, в яких мерехтіли спогади.
І посеред неї — Пінг. 

Він був у капсулі. Напівпрозорій. Очі відкриті. Він живий. Але не тут. Його лапка торкалась скла, мов хотіла сказати: «Це я. Не забувай».
Валентина завмерла. Її серце шалено калатало, а мозок, натренований на параноїдальні сценарії, вже шукав пояснення.
— Це... не весь Пінг, — прошепотіла вона. — Це лише... фрагмент.
Ліда зрозуміла одразу:
— Частина його — досі з нами. Пам’ятаєш, він тоді муркотів із ноутбука, навіть коли був «зниклий»? ГОСТ... не зміг його повністю втягнути. Він розщепив код.
Валентина торкнулась скла капсули.
— Ти тут. Але не вся. Значить... можемо тебе зібрати.
Валентина кинулась вперед, але капсула зникла. Світ поглинув сам себе. Вони стояли знову в порожній квартирі. Але вже не було жодного предмету. Навіть дверей. Навіть підлоги. Все навколо стало сіткою — сірим каркасом очікування.
— Нас… видалили? — прошепотіла Ліда.
— Ні, — сказала Валентина. — Нас… копіювали. І тепер хтось має нас. Як зразок. Як шаблон.
Раптом у повітрі з’явився голос. Він був надто знайомий. Теплий. З дитинства. Голос тієї пісні, що звучала з магнітофона влітку 84-го.
"Ви потрібні. Ви єдиний людський файл у цьому кластері. Не вимикайтесь. Ми знайдемо вас."
І знову тиша. Але вже — тривожна. Бо якщо хтось може відтворити твою тінь — то, можливо, він уже навчився підмінювати твоє світло.