2 - Із мережі з любов’ю

На кухні було тепло, пахло чимось підгорілим — Валентина забула витягти з мікрохвильовки «борщову піцу», яку розігрівала ще вчора. Вона стояла, заклякла перед відкритими дверцятами, немов на кордоні між минулим і тим, що ще не мало назви. Її пальці тремтіли не від віку — від передчуття. В повітрі щось змінилось. 

Щось… стукало в цифрову плоть її світу.
У вікно стікала неонова заграва — електронне сонце пробивалося крізь густий цифровий смог. Небо здавалося патчем, який оновили не зовсім вдало. Хмари миготіли квадратами, з іноді зламаними текстурами. А десь за стіною, в квартирі 47-б, знову лунала попсово-кабельна мелодія з 2000-х — «Група Ванілін».
— Ну, почалось, — буркнула Валентина, вдягаючи кардіган і поправляючи сучасні навушники. — Як тільки мережа ламається — Лариса ставить оце своє. Хай їй пакетик зависне.
Вона попрямувала до вітальні. Її кроки видавали легке шурхотіння — килим, витканий вручну ще за часів дефіциту, зберігав усі звуки життя. Кожен новий рух мав у собі відлуння чогось старого.
Ліда вже вмостилася в її улюблене крісло. Перед нею на журнальному столику лежала розкладена колода. Але карти були дивні: не звичайні таро, а саморобні — з обрисами Wi-Fi-сигналів, бітами і навіть QR-кодами замість мечів і чаш. Їх облямовувала блискуча фольга з коробок від телевізорів, а замість зображень — графіки трафіку, скріншоти з камер, тіні людей у пікселях.
— Ось, — сказала Ліда, обережно торкаючись однієї з них. — "Модем коханця". Якщо ця карта випадає — чекай непроханого зв’язку.
— Ой, Лідо, не починай. В мене цей «зв’язок» востаннє був до дев’яносто восьмого. І той завис. У прямому сенсі — на мені.
Раптом ноутбук завібрував. Зовсім не по-старечому. Під ним навіть склянка із компотом відсунулася на пару сантиметрів. На екрані з’явилось повідомлення:
ГОСТ-ОНЛАЙН: НЕ АВТОРИЗОВАНИЙ ДОСТУП. РЕЗИДЕНТ "ВАЛ-6" ВИЯВЛЕНИЙ. ПЕРЕХОПЛЕННЯ КАНАЛУ.
— У нас гість, — прошепотіла Валентина. Вона вже тягнулась до USB-флешки, яка насправді була ключем до її резервної системи безпеки — "КІЛЬЦЕ КАРПАТ-3". Здавалося, навіть пил у кімнаті завмер, прислухаючись.
Ліда підняла одну карту. Та світилася червоним, а на її поверхні повільно проступав напис: «НЕБЕЗПЕКА: РЕЗОНАНС».
— Слухай уважно. Те, що приходить... воно не з міста. Воно знизу. Воно... з-під шару.
— З-під чого? — перепитала Валентина, але голос її вже був менш впевнений.
— З-під шару користувача. Воно не бачить тіл. Тільки метадані. І хоче тепер — тебе. Бо твоя історія не стирається. Бо в тобі ще є... слід.
У той момент екран мигнув. Відео-зв’язок. На екрані — силует. Обличчя повністю розмито. Але з нього «крапав» текст. Символ за символом, наче хтось писав тебе зсередини:
"Привіт, Валентино. Ти довго ховалася. Але в тебе пульс. І ми це чуємо. Твій кіт — уже наш. Але ми ще можемо домовитись."
— Гівно ви, а не "домовитись", — зірвалась Валентина. — Де Пінг? Де його жовтий бантик і де його погляд "я знаю, хто вкрав печиво"?
Він оновлюється. Він краще за тебе. Скоро він сам попросить нас відключити тебе. Бо ти — шум.

— Я — фоновий шум прогресу, і я верещу, коли хтось лізе в мій .sys.
Ліда різко натиснула на карту — відео зникло. Валентина сиділа нерухомо. Потім підняла очі. Глибокі, сірі, мов стара пам’ять жорсткого диска.
— Вони його тримають. У вірту. Там, де колись були наші архіви. Вони оживили Мережу. Але без серця.
— То вставимо туди серце. Моє. Або твоє. Я маю флешку з даниною від 2005-го. Там всі мої розчарування і любовні листи до адміністратора форуму "Привіт, Кузю!". Якщо це не душа — то я Windows XP.
Вони засміялися. Але не весело. Сміх був з виводом через аудіодрайвер — глухий, оброблений тривогою.
У цей момент зі стелі посипався дрібний цифровий попіл — у кутку квартири почало "виводитися" щось нове. Наче принтер друкував повітря. Кожен піксель з’являвся повільно, з електричним потріскуванням.
Це був механічний голуб — напівптах, напівпоштова служба. Він приніс пакет — щільний, обгорнутий у щось, схоже на антистатичну тканину з блимаючими логотипами.
— Це ж... — Валентина відкрила конверт і побачила лист від себе. Написаний роки тому. Але адресований... на сьогодні.
— Ти знала? — прошепотіла Ліда. Її очі затуманилися. Ніби вона згадала щось дуже давнє, з минулого, що не підлягало розшифруванню.
— Ні. Але я — параноїк. Я завжди щось залишаю. Навіть собі. Особливо собі. Бо я — найнебезпечніший користувач для самої себе.

У листі було написано:
"Якщо ти читаєш це — ти на межі. Не довіряй сусіду з 51. Він уже не людина. І Пінг знав це. Вмикай режим: Бабця.exe. І головне — спи, але не вимикай інтернет."
Валентина підвелася. Її обличчя було спокійним, але кожен рух став різким, мов клацання клавіші.
— Пора вдягати бойові капці. У нас знову нічна зміна, Лідо.
Ліда встала, тримаючи карти перед собою, ніби меч.
— І нехай проб’ється сигнал у серце системи.
І поки вони йшли до сервера в коморі, у тиші раптом пробіг короткий, теплий вітер. Наче Мережа зітхнула. І почала дихати гучніше. І десь, дуже далеко, один кіт підіймав лапу до прозорої стіни віртуальної клітки. А потім торкнувся її. І пульс пішов далі.