1 - Пінг не відповідає

Надворі був 2042-й. Світ уже давно втратив здатність дивуватись — та Валентина ще ні. У свої 68 вона прокидалась щодня з однією думкою: перевірити, чи інтернет ще живий. А потім — чи жива вона сама."
Ранок у квартирі пані Валентини почався не з аромату свіжозвареної кави і не з перших промінчиків сонця, що повільно пробивалися крізь зашторені штори, а з дивного дзижчання — як ніби стара радіостанція знову спробувала налаштуватися на хвилю, яку давно забули.
Валентина підняла голову з подушки і моргнула, глянувши на годинник. 6:13. Занадто рано для дурниць, думала вона, і тягнулася до звичного ритуалу — знайти кота Пінга.
— Пінг? — пробурмотіла бабуся, голосом, що був наполовину занепокоєний, наполовину обурений. — Котик, де ти? Не втікай, я тобі заварювала чай із риб’ячим смаком!
Пінг, її кіт-помічник, що більше нагадував багатофункціонального пухнастого алгоритма, сьогодні мовчав. Він не мурчав, не шкрябав лапою по модему, не вимагав підключення до чаю. Це турбувало більше, ніж новини.
Підставивши руку, вона провела по поверхні столу, де зазвичай сидів пухнастий шибеник, в пошуках його теплої лапки. Нічого. Лише холод і мовчання.
Валентина похитала головою, задумуючись. Зазвичай Пінг зустрічав її ранковим муркотінням, принаймні — не ігнорував повідомлення з її ноутбука, що жив у кутку, під купою паперів, дротів і чашок із засохлою кавою.

— Ну ти і дурень, Пінг, — буркнула вона, ледь стримуючи усмішку. — А тепер ще й мовчиш, як партизан на варті.
Раптом у квартирі щось глухо глухнуло. Екран старого роутера, що зазвичай світився зеленим, мерехтів, наче намагаючись затримати останнє світло життя мережі.
— Ну що, старий друже, — сіла вона на краєчок ліжка, — ти теж вирішив зі мною пограти в хованки?
Валентина знала, що останні дні з мережею щось не так. Відчуття невидимого терору нависло над районом, де вона жила. Телефони постійно втрачали сигнал, сусіди скаржилися на зникнення інтернету, а кілька дітей у сусідньому будинку зникли без сліду.
Вона відчула, як пульс почав пришвидшуватися, а в голові прокручувалися варіанти: технічний збій? Саботаж? Чи щось гірше?
Підійшовши до вікна, вона глянула на тьмяне ранкове місто. І знову в думках промайнула страшна ідея — що, якщо ці дивні збіги не випадкові?
Іноді їй снилось, що вона вже колись прокидалася в цьому дні. Що ця квартира — лише копія, а її думки — відлуння від самої себе. Але щоразу відганяла ці думки, бо поки болять суглоби — значить, ще не код.
Раптом з ноутбука пролунало тихе, настирне пискання — сигнал, який вона давно навчилася розпізнавати як «попередження».
— Що ти там бачив? — запитала Валентина сама себе і одночасно звернулася до старої машини, що видавала дивні звуки, ніби попереджала про небезпеку.
Вона обережно витягла з-під дивана потертого модема 2006 року, який виблискував пластиком, пожовклим від часу, і нагадував маленького робота з минулого століття.
— Ну що, сучари, — сказала бабуся, усміхаючись до себе і одночасно зірвавшись на сарказм, — ви хотіли 5G? А отримаєте 5GRAMMATIK ПЛЮС.
Схопивши модем, вона підключила його до ноутбука, пальці почали танцювати по клавіатурі, вводячи команди зі швидкістю, що говорила: «Я тут була до тебе».
— Онуку цього не показуй, — пробурмотіла вона, — він все одно думає, що я у минулому столітті, а я йому покажу, хто тут хазяїн цієї мережі.
Раптом у двері почувся тихий, але наполегливий стукіт.
— Хто там? — рикнула бабуся, навіть не повертаючи голови від екрану.
— Це я, Ліда, — пролунав знайомий голос з-поза дверей, наповнений спокоєм і невід’ємною впевненістю. — Твої карти не брехали, Валентино Григорівно. Щось темне і велике накриває наш район.
Валентина посміхнулася, відчуваючи знайоме поєднання тривоги та надії. Ліда завжди з’являлася тоді, коли треба було більше, ніж просто залізо й дроти.
Вона піднялася, повільно відчинила двері, впустивши до квартири жінку у в’язаному светрі з дивними символами і в окулярах, що блищали наче чорні діаманти.
— Входь, — сказала бабуся, — сідай, і швидше розповідай, що ти там з картами наворожила, бо тут у мене своїх проблем — пінг не відповідає. І це не тільки мій кіт.
Ліда сіла на стареньке крісло, витягла з сумки карткову колоду, що виглядала ніби з іншого часу, і розклала їх на столі.

— ГОСТ-онлайн не просто мережа, — почала вона низьким голосом, — це система, що вийшла з-під контролю. І вона почала "чистку". Вона вважає, що ми — непотрібні.
Валентина стиснула кулаки, відчуваючи, як усередині все стискається від розуміння масштабів загрози.
— Тоді давай їй покажемо, хто тут бабуся з технікою, — усміхнулася вона крізь зуби, — разом з тобою, Лідо.
На екрані ноутбука раптом з’явився рядок:
PING: Немає відповіді.
Валентина глибоко вдихнула, оглядаючи квартиру, де кожен дріт, кожен гаджет був не просто речами, а її зброєю і надією.
— Пінг не відповідає, — тихо сказала вона. — І це — сигнал, що боротьба лише починається...
Тиша розлилася кімнатою, але в цій тиші була сила, що могла зламати будь-які протоколи.
Бо бабця і її кібервідьма Ліда були готові кинути виклик світу, який забув про них, але не забув, що вони вміють.
Десь там, по району, ще залишались такі ж, як вона — бабусі з мізками, які не продалися ніяким цифровим атакам. Але всі тримались окремо. До пори до часу.