Степ гудів. Здавалось, ніби усі чорти світу зібралися тут, у одному місці, і усі гуртом били у свої диявольські барабани, бренькали своїми чортячими дзвониками та видували повітря зі своїх клятих сопілок. Степ гудів. Піднімаючись високо у небо, здіймалася неозора хмара суцільної вогкості, яка просочувала своєю вологістю геть усе, до чого тільки доторкалася і що огортала. Степ гудів. Налякані страшенним гуркотом, повтікали з цих місць куцохвості зайці та кудлаті дикі кози; поховалися по своїх норах сірі щури та чорні гадюки; відлетіли звідси качки, баклани та поодинокі чайки. Степ гудів. Зі страшенним ревом, схожим на рик пораненого ведмедя, ніс свою воду могутній Дніпро. Марно намагаючись зсунути з місця важке каміння, що було навалене скрізь уподовж усього річища і утворювало забори й пороги, Дніпро важко налягав на твердокам’яні перепони і, не в силах збити чи розсунути їх, подрібнювався на безліч лав, ручаїв та здоровенних річкових потоків, які оминали каміння або переплигували через нього і розбивалися на дрібні бризки. Той страшенний гуркіт був не що інше, як дихання могутніх дніпрових порогів.
– Бачили? Ви бачили?! – несамовито заволав один із молодих козаків, що стояв на самому краю скелі. – Він пройшов! Він таки пройшов, минув його! Пе-ре-стриб-нув!!!
– А я вам що казав, – задоволено промовив курінний отаман Федір Голуб. – Я казав, що Бабак пройде? От він і пройшов!
Усі присутні радісно загелкотали і почали вимахувати руками. Деякі з козаків голосно свистіли, намагаючись свистом заглушити рев Ненаситця – наймогутнішого, найстрашнішого з-поміж порогів. Інші козаки підкидали догори бирки, вітаючи героя, який здолав такий страшний та жахливий поріг. Усі запорожці були просто у захваті від побаченого.
– Ну, то що – ходімо до Василя, хоч руку йому потиснете, – поважно мовив курінний і рушив першим.
Усі козаки пішли услід отаманові, жваво спілкуючись між собою та обмінюючись враженнями від побаченого. За якийсь час, спустившись з високої скелі – Монастирки, з якої спостерігали за видовищем та хвилювалися за свого відчайдушного товариша, молоді козаки досягли берега, куди вже давно пристав герой.
Василь Бабак був досить молодим та міцним запорожцем. Як досвідчений січовик, він носив довжелезні вуса та такий само довгий оселедець, який ніколи не намотував собі на вухо, а дозволяв своєму чубові вільно звисати з чола. Бабака усі вважали за галдовника і відчайдуха, який щось знає. У всій Січі не було іншого такого запорожця, який би так добре знав пороги, плавні, увесь Дніпро, як знав те Бабак. Та найбільше Бабак полюбляв гратися з порогами, гратися з ними у «квача» – так Василь називав свої спроби самотужки проминути усі пороги на вутлому човні.
Невідомо, хто й коли встановив на Січі правило перевіряти кожного нового козака на сміливість за допомогою порогів, але таке було. Новоспеченого козака саджали у вузького, видовбаного з цілої деревини човна-дуба, давали у руки весло в посвячували у запорожці, тобто пускали Дніпром перед останнім з усіх порогів – Вільним. Цей поріг був не дуже страшним, бо тут вода падала з вишини усього лише одного сажня. Але якщо чоловік чи юнак не відчував жаху і щасливо минав цей поріг, то його одразу ж записували до Коша. І тепер він ставав справжнім вільним запорожцем, який власноруч перетнув Вільний поріг. Якщо прибулець топився, то по ньому справляли панахиду, відспівуючи грішну душу, що передчасно відійшла у засвіти. Але якщо претендент у запорожці відмовлявся пливти через поріг, то такого зайду чекали привселюдний глум і невиправна ганьба. Такого горе-вояка зазвичай гнали з Січі в потилицю: боягузу немає місця серед вільних лицарів степу й моря. Тому усі козаки вважали за честь перетнути самотужки човном Вільний поріг і продемонструвати усім товаришам та братчикам свою сміливість й незвичайну спритність. Але ж Бабак!..
Василь Бабак був єдиним серед запорожців, який, як він сам казав, «одурив» усі Дніпрові пороги, а їх же було аж дев’ять! Та найбільше Василь полюбляв Ненаситця – найстрашнішого, найлютішого, найжахливішого серед порогів, який через силу спадаючої з вишини у три сажні води не замерзав навіть взимку і який забрав у свої чорні нетрі не одну тисячу православних душ, та все ще ніяк не міг «наїстися». Саме за невгамовну ненажерливість порога і прозвали його пращури Ненаситцем, і саме за це полюбляв Бабак бавитися з могутнім порогом, неначе намагався козак довести своєму супернику, що поріг є лише мертвим громаддям каміння, а він – запорожець Василь Юхимович Бабак – є найсильнішим, наймогутнішим та найзухвалішим вояком, який нікого й нічого не боїться, бо знає «щось» – щось потойбічне. За цю надзвичайну несамовитість січовики поважали і навіть боялися галдовника й характерника Василя Бабака, якого і куля обминала, й шабля не чіпала, якого і спис не вражав, і стріла не могла поцілити.
Молоді козаки щільною стіною обступили героя і почали уголос виказувати своє захоплення. Розчервонілий, спітнілий від важкого плавання, Василь тримав у руках весло і радісно усміхався. З його мокрих вусів і мокрого оселедця стікала вода, та Бабак зовсім на це не зважав – він і досі ще був під враженням свого героїчного, але вже звичного вчинку.
Із гурту виступив курінний і міцно потис Бабаку долоню.
– Молодець ти! Їй-Богу, молодець! – вигукнув Голуб. – От скільки вже дивлюся на твої, вибач на слові, дурощі, але й досі надивитися на це не можу. Вже скільки разів хотілося сказати тобі: «Годі, Василю! Годі тобі бавитися з цим, бо у таку халепу можеш потрапити, що ого-го!» Та не можу: язик не повертається сказати таке. Бо як надходять до нас молоді хлоп’яки – ну, кого ще можна у приклад поставити? Хто ще може продемонструвати перед молоддю, як треба човном правити? Не знаю. Тому, Василю, моя тобі щира подяка!