Життя серця

20 липня. Лусія.

Сьогодні небо над Санта-Марією втратило свою прозорість. Воно стало важким, як свинцеві білила, а повітря наповнилося гулом, який не мав стосунку до природи. Це був звук літаків — далекий, механічний, що розрізав тишу нашого патіо, де Елена намагалася розфарбувати паперового змія.

Я бачила, як Сеньйор Фернандес зачиняв віконниці своєї книгарні посеред дня. Його рухи були повільними, майже ритуальними. Коли він побачив мене, він просто приклав палець до губ. У місті, де кожна стіна мала вуха, тиша стала єдиною безпечною валютою.

— Лусіє, — покликав Матео з кабінету. Його голос був таким рівним, що мені стало страшно. — Збери лише те, що зможеш нести в одній руці. Фарби залишимо. Бери лише полотна, які ще не завершені.

Я подивилася на свої пензлі. Вони стояли в склянці, як засохлий ліс. Реставрувати минуле більше не було сенсу — тепер треба було рятувати майбутнє, яке зараз сидело на підлозі й малювало сонце, не знаючи, що сонце сьогодні вдягло траур.

20 липня. Матео.

Моя карта міста тепер поцяткована червоними хрестиками. Це не нові будівлі. Це стратегічні точки. І мій міст — мій ідеальний, білий міст — став головною мішенню.

До мене прийшов Карлос. Його мундир був застебнутий на всі ґудзики, а погляд став холодним, як сталь рапіри. — Нам потрібно закласти заряди в основі пілонів, Матео, — сказав він, дивлячись на креслення, що висіло на стіні. — Якщо ворог перейде річку, місто впаде. Ми маємо бути готові підірвати твій шедевр.

Я відчув, як усередині мене щось обірвалося — та сама струна, яка тримала весь цей час мою віру в камінь. — Ти просиш архітектора зупинити серце його власної дитини, Карлос? — я підійшов до нього впритул. — У північному пілоні схована бірюзова каблучка Лусії. Там замурована моя молодість. — Там замурована смерть, якщо ти не послухаєшся, — відрізав він. — Ти знаєш опір конструкції краще за всіх. Скажи нам, куди закласти динаміт, щоб міст упав миттєво, не заваливши русло.

Я мовчав. Я дивився на свої руки — руки, які п’ять років вимірювали кожен міліметр цієї дуги. Тепер ці руки мали вказати місце для рани.

Увечері я пішов на міст. Вода внизу була чорною, як нафта. Я став на коліна біля основи, там, де бетон зустрічався з землею. Я не плакав. Я просто слухав, як сталь гуде під поривами вітру. Це був реквієм. Я знав: завтра я зраджу свою професію, щоб врятувати Лусію та Елену. Бо міст можна відбудувати, але неможливо повернути світло в очі, які бачили кінець світу.

21 липня. Лусія.

Ніч була задушливою, як стара ковдра. Я пакувала Елені зміну білизни, коли у двері постукали — три коротких, ледь чутних удари. Це був Пабло-Сліпий. Без свого ціпка, він стояв у дверях, і його обличчя, зазвичай спокійне, тепер нагадувало посмертну маску з глибокими борознами відчаю.

— Матео, Лусіє, — прошепотів він. Його голос був схожий на шелест сухої трави. — Карлос не чекатиме ранку. Солдати вже на набережній. Вони не просто закладуть заряди — вони зроблять із вашого дому штаб. Вам потрібно йти зараз.

Я схопила Елену, яка ще спала, і загорнула її в свій бірюзовий шарф — той самий, що був на мені в мерії. Я обернулася, щоб востаннє поглянути на свою незакінчену картину «Архітектура Пульсу». В темряві вона здавалася розірваною раною на стіні. Я не взяла пензлів. Я взяла тільки ніж, яким Матео розрізав той перший гранат у кафе.

— Куди ми підемо, Пабло? — запитала я. — Місто оточене. — Під містом є інша архітектура, про яку забули картографи, — відповів він, повертаючи голову до Матео. — Ті самі русла висохлих річок, про які ти колись говорив у кафе «Ель Соль». Я знаю їх на дотик.

21 липня. Матео.

Я востаннє подивився на свій робочий стіл. Там лежав олівець, яким я накреслив вигин колиски для Елени. Я не вказав Карлосу слабке місце. Я дав йому фальшиві розрахунки — заряди в тих точках лише пошкодять обшивку, але не обрушать арку. Я зрадив армію, щоб не зрадити істину каменю. Але за це ми мали заплатити втечею.

Ми слідували за Пабло. Сліпець вів нас упевнено, ніби темрява була його рідною стихією. Ми спустилися в підвали книгарні Сеньйора Фернандеса. Старий стояв там, оточений порожніми полицями. Він простягнув мені маленьку важку скриньку. — Тут ключі від будинку мого брата в горах, — сказав він. Його очі блищали в світлі каганця. — І остання пляшка вина з нашого патіо. Випийте її, коли побачите море.

Ми увійшли в тунель — старий акведук, збудований ще за часів маврів. Повітря тут було холодним і пахло вологою землею. Пабло йшов попереду, торкаючись пальцями стін, як клавіш піаніно. — Тут цегла холодніша, — шепотів він, — значить, над нами річка. Тут звук стає гулким — ми проходимо під мостом.

Я зупинився на мить. Я чув над головою важкі кроки солдатів по моєму мосту. Кожен удар їхніх чобіт відлунював у моїх ребрах. Я знав, що зараз там, нагорі, Карлос шукає мене. Але тут, у глибині землі, я відчував лише тепле дихання Елени на своєму плечі та холодну руку Лусії в моїй руці.

— Ми вийдемо з іншого боку, Матео? — запитала Лусія. — Ми вийдемо там, де немає прямих ліній, — відповів я.

Коли ми нарешті вибралися на поверхню далеко за межами міських мурів, сонце ще не зійшло. Санта-Марія-дель-Вієнто лежала в долині, оповита димом, а мій міст здавався тонкою ниткою, що зшиває два розірвані шматки світу. Ми почали підніматися в гори. Попереду була невідомість, але під нашими ногами був шлях, який неможливо підірвати, бо він був збудований не з каменю, а з пам'яті.

12 квітня, двадцять років потому. Лусія.

Санта-Марія зустріла нас тишею, яка буває лише на місці великих згарищ. Повітря більше не пахло лимонами чи свіжою олійною фарбою; воно пахло сухою травою, пилом і металевим присмаком забуття. Ми йшли вулицею, де колись стояла книгарня Сеньйора Фернандеса. Тепер там була лише порожнеча, заповнена квітучим чортополохом, що пробився крізь тріщини в бруківці.

Я тримала Матео за руку. Його пальці, колись такі впевнені з циркулем, тепер були вузлуватими й шорсткими, як коріння старого дерева. Ми зупинилися на місці нашого дому. Від нього залишився лише фундамент і одна напівзруйнована стіна патіо.