1/1

Вони розбудили мене, кидаючи камінці у вікно.

— Джо!

І чому я вирішив орендувати одноповерховий будинок із вікнами спальні, що виходять на вулицю?!

— Джо!

Чорт, та заткнешся ти нарешті?!

Я перевернувся на бік, стиснув подушку в руках і натягнув її на вуха.

— Джо!

Роздратовано схопився й різко розчинив вікно.

— Що тобі треба в понеділок о 10 ранку?!

— Поїхали на море?

Це був мій друг Майк. Ми обидва колись були спортсменами, але в якийсь момент він вирішив, що спортом багато не заробиш, і став офісним клерком, щоб утримувати свого хлопця, який теж крутився під моїм вікном.

— Навіть я хочу на море. — Це Вероніка, моя найкраща подруга. Вона теж пішла зі спорту одразу після закінчення академії, щоб грати в групі свого хлопця, який поїхав до Мехіко й помер від наркотиків, залишивши їй у спадок лише барабани.

— Кого я вибрав собі в друзі? — простогнав я й уже через пару годин летів у бік моря.

У літаку я роздумував про своє життя. Після академії кілька років виступав на спортивних змаганнях — жив цим. Здавалося, жодного дня без тренувань, а потім отримав травму й довічну заборону.

— Тобі навіть тренером не рекомендується бути, — сухо повідомив хірург, переводячи мене до реабілітаційного відділення.

Я не знайшов кращого застосування, як стати інструктором із йоги. Принаймні це не забороняли лікарі, і мені це більш-менш подобалося. Мене мали б приваблювати красиві відвідувачки в спортивному одязі, але магії не сталося, тож я навіть зітхнув із полегшенням і просто виконував свою роботу. Ніколи не був ловеласом і навіть не знав, як би впорався, якби відчув таке тяжіння.

Роздумуючи про свою не надто вдало складену кар’єру, я почав розуміти, чому мої друзі — це Майк, Вероніка й Робін. Четверо невдах із квитками по три сотні пом’ятих доларів готівкою.

Ми не шикарно жили, жили звичайно. І перестали подавати надії. Нам було зручно варитися в цьому супі. Ми навіть застрягли в деякому дні бабака: працюємо, п’ємо, сваримося, плачемо, спимо і знову. Дім — робота, робота — дім. Але ми все ще помічали, що починаємо старіти. Уже 27, майже тридцять. Старі. І нам це подобалося. Ніхто не змінював своє життя, ніяких різких рухів, просто життя. Це наше просте життя, коли всі мрії позаду, а майбутнє завтра виглядає, так само як і сьогодні. Ми знайшли спокій, і нам було весело.

— Поїхали на море?

Я знав, що мої друзі трохи божевільні, але щоб захотіти на море, треба зійти з розуму.

Я взяв у залі коротку відпустку, подзвонивши адміністратору. Чорт, я працював три роки без відпустки — зразковий співробітник. Однозначно заслуговую на відпочинок.

Ми змінювали часові пояси, тому зранку я не мав сил піднятися і зробити звичну для себе пробіжку. Дивлячись на Майка, я почав боятися відростити пивне пузце, тому зосередився на ранкових пробіжках, адже робота тренером йоги для мене була не надто енерговитратною. Я взагалі почувався дуже пасивним. І точно не знав, що могло б мене розворушити, стрясти й змусити обрати інший спосіб життя. Я вже перебував у своєму умиротвореному раю — не дивився новини. Так, багато хто заздрив мені, особливо Майк. Його Робін — божевільний, ковтаючий кожну газетну статтю і політичні чвари.

— А ви знаєте, що в сусідньому місті орудує серійник? — Одного разу за вечерею запитав він, і я кинув у нього куряче крильце з місцевої забігайлівки.

— Джо!

— Не розповідай мені цього. — Ледве потягуючи пиво прямо з банки, сказав я.

— Чорт, я змушений слухати цю дурню кожен божий день. — Простогнав Майк. — Заздрю, Джо, ти просто вимкнув телевізор, а коли я одного разу не заплатив, думав, що він мене задушить!

— Пари... Як важко. — Зітхнула Вероніка, яка також розчарувалася в стосунках.

Ми з нею цокнули бляшанками й зробили ковток.

А тепер я, сонний, випав зі своєї кімнати на маленькій приватній віллі, орендованій у якоїсь літньої бабусі, бозна-скільки кілометрів від моря.

— Ми бідні!

На моє обурення після першого враження закричав Майк із сусідньої кімнати.

Це була південна країна на перетині Європи та Азії. Поки я не знайшов на карті її назву, навіть не знав, що така країна існує. Справді, мої знання обмежувалися спортом і тим, як працює моє тіло відповідно до виконуваних завдань. Я був обмеженим і мене це не турбувало. Я просто не намагався вести глибокі розмови. Не заводив стосунків. І заробляв гроші, щоб жити нормально. Як усі?

І мене не хвилювало, чи жили так усі.

— У нас сьогодні запланована екскурсія, — сказав Майк, похитуючись від недосипу.

Я встав першим і, походивши взад-вперед по дому, виглянув на вулицю, зрозумів, що надто спекотно для пробіжки — дві години дня за місцевим часом!

— Екскурсія в перший день? Як давно ти готувався до цього? — Бурчав я, перевертаючи яєчний млинець, що шкварчав на сковороді.

— Я вирішив, що нам з Робіном потрібно більше різноманітності в особистому житті, — він плеснув його по сідниці.

Робін випустив газету незнайомою мовою, залишену бабусею-господинею:

— Я тут переклав дещо, виявляється...

— Робін! — Простогнав я. — Нічого не хочу знати!

— Та це не страшно, — хихикнув він. — Знаю, ти не любиш жахи та детективи, Джо, це швидше фентезі. Тут написано, що є легенда...

— Пахне смачно, — клубок волосся вийшов до нас з останньої, третьої спальні. Це Вероніка, ще не встигла розчесатися. У дівчат такі довге волосся... мене б це дратувало щодня їх прибирати з подушки. Я здригнувся. На щастя, я жив один.

Легенду Робіна ми так і не дослухали.

Швидко поснідавши, ми намагалися зловити таксі, але простояли під парканом нашого орендованого будинку пів години, перш ніж розчаруватися в місцевому сервісі.

— Тоді автобус? — Майк вказав на зупинку, на якій палило сонце і не було жодного автобуса.

Я закотив очі. Навіщо ці двоє вирішили втягнути нас із Веронікою у зміну їхнього життя? Усе йшло чудово...