Глава 28

АЗМАРА: На третій рік мого правління вбили мого батька, жорстоко, холоднокровно. Хто? Не знаю. Тому що досі за два місяці вбивцю не знайшли. Шпигуни з ніг збилися, допитували кожного підозрілого, але ніхто не брав на себе цей злочин. Як я пережила похорон? Не знаю. Все було немов в тумані. за що вбили? Точно не знаю, не то пограбувати хотіла, але що в нього брати? Великих грошей він з собою не носив, хіба що пропала золота цепочка, спадок від його батька, мого дідуся. На похороні мені вдалось втримати свої сльози, не хотіла показувати іншим слабину, нехай мене називають "поганою донькою", "донька яка не проронила ні сльозинку", мені все одно. Вони не знають скільки сліз я пролила в своїй спальні, дізнавшись про вбивство, і після похорону. Лише домашні чули як я вовчицею вила, ніхто не наважився підійти, заспокоїти, не те щоб боялись, просто хотіли дати мені виплакатись. Вже коли я чуток оговталась, кинулись мене приводити до тями, підтримувати, заспокоювати. Моїй матері було важче аніж мені, вона всю дорогу до цвинтаря плакала, додому не хотіла повертатись, просила поховати її разом з ним. Важко було дивитись на страждання матері. Ніколи б не подумала що мати буде так тужити за батьком. Чомусь мені здавалось що мої батьки давно розлюбили один одного, чому я так думала? Тому що вже не бачила між ними ту іскру кохання, яка була на початку їх сімейного життя. Можливо вони просто не хотіли показувати свої почуття, приховували їх. З роками люди перестають показувати свої почуття, вважають це некультурно для їх віку. Мовляв "негоже похилим людям показувати шалені почуття кохання". Армай з дружинами також не часто проявляє свої почуття, але це не означає що вони розлюбили один одного. Щодо Коханця, Раміра я відпустила на волю, звільнила його від себе. Мене так довго не було поряд з ним, що він умудрився закохатись в іншу дівчину. Я не ображаюсь за його вчинок, повністю підтримую. Розумію, Рамір молодий чоловік, йому потрібно створювати свою сім'ю, а яка сім'я в нього буде зі мною? Він знає що я не розведусь з Армаєм, не наважусь на втечу. Я віддала себе Армаю і Станці. Я їх заручниця. На жаль навіть самого простого я не змогла зробити для Раміра, народити від нього дитину. Після дворічного обстеження, лікарі поставили мені вердикт "безпліддя". Звісно я і без цього вердитку розуміла що зі мною щось не те, ну не може жінка стільки років не вагітніти! Я би зрозуміла, якби мала аборт, чи викидень, але ж цього нічого не було! Лікарі пояснили що так буває навіть з здоровими жінками. Несумістимість з чоловіком, як виявилось мені пощастило зустріти двох чоловіків які виявились несумісними зі мною. Надіюсь що Раміру пощастить більше аніж Армаю, у нього відразу після шлюбу народиться дитина. Рамір щоб не ризикувати своїм життям, і життям коханою, вирішив виїхати з Станки. Про свій діагноз я нікому не розповіла, навіщо когось засмучувати? Можливо через якісь роки я таки зможу народити. Тож навіщо завчасно лякати родичів? Про свою проблему я намагаюсь не думати, з головою поринула в роботу, в обов'язки Баронеси. Все ж правду кажуть "робота допомагає відволіктись", дійсно за кипами бумаг я таки змогла забути про свій діагноз. Ніхто не звернув увагу на те як сильно я поринула в роботу. Ніхто не здогадався що в мене якісь проблеми. Я з роками навчилася приховувати свої емоції, думки. Чим довше живу, тим більше помічаю що змінююсь, навчилась казати неправду не показуючи цьому виду, звісно я стараюсь не завжди брехати, все ж мені неприємно це робити, особливо якщо це стосується сім'ї Армая. Проте не вважаю поганим вчинком, коли щось недоговорюю чи приховую. Після вбивства батька, напади на моїх рідних припинились. Навіть в школі наших дітей не задівають, це завдяки грандіозного скандалу, який вчинили Армай і Марек. Директор і вчитель школи міцно запам'ятали що з Бай краще не жартувати. Вдобавок, як мені потім розповіли шпионі, Сіліо також долучився до захисту нашої сім'ї, точніше він захистив дітей Марека. Після смерті свого первістка, Сіліо змінився. Ні, не став ще жорстокішим, хоча.. По словам шпигунів, хлопець деколи продовжує зривати злість на своїх слуг. Армідо досі в нього служить, Сіліо все ще не розкрив його. Були в мене думки звільнити Арміда від шпигунства, але той відмовився. Сказав, що хоче все ж спробувати подружитись з хлопцем. Чи вважаю я Сіліо вбивцею свого батька? Ні, не думаю що він наважився піти на такий гріх. Все ж вірю що Сіліо не повна копія свого батька. Він навіть зовнішно не повністю на батько схожий. Якщо це все таки Сіліо, то навіщо він це зробив? Щоб морально добити мене? Думає що після вбивства батька, я зійду з розуму і покину свій трон? Якщо по правді, то я дійсно хотіла так зробити, відразу після похорону, я злякалась того що ті люди, котрі позбавили мене батька, не зупиняться, і продовжать нападати, але висказати свої думки я нікому не наважилась. Вирішила, що впораюсь з усіма проблемами. Можливо я зациклилась на своєму титулі, можливо я схожу з розуму від своєї цілі. Напевно це так. Я й сама почала помічати що занадто сильно відношусь до своїх обов'язків. А як інакше? Це ж моя Станка, моє маленьке містечко де я народилась, виросла, вивчилась, вийшла заміж. Хіба не кожна людина повинна любити свою країну, своє місто де народилась? Станка піклувалась про мене багато років, тепер моя черга піклуватись про неї. Навіть якщо комусь здається, що я зациклилась, нехай. Я буду продовжувати виконувати свої обов'язки, навіть якщо хтось буде вважати мене божевільною

СІЛІО: Після смерті нашої дитини, стать якої я так і не дізнався, я ледь не збожеволів. Нікоя, смерть нашої дитини переживала значно важче ніж я. Не раз я і її мати рятували її від самогубства. Тоді я зрозумів, наскільки важливо для Нікої, підтримка її матері, тому змилостився і доручив жінці доглядати за донькою. Проте жінка і без мого дозволу морально допомагала своїй доньці. В смерті дитини я звинувачував лікарів, за те, що не доглянули, не помітили погіршення стану вагітної. Частично виню себе всьому. Вважаю, що це мій гріх. Я погано ставився до людей, і Доля вирішила жорстоко мене покарати. Я спокійно отруював людей, не відчував ні каплі сорому, жалю до постраждалих. Лише після смерті малюка.. Ненародженого малюка я зрозумів, яким монстром, яким демоном був для людей. Нехай я не мучив людей морально, як це робив мій батько, проте я заслужив це клеймо "мучитель людей". Чи смію я після таких вчинків претендувати на "Крісло Барона"? Звісно що ні! Я навіть думати про нього не маю права, не те що претендувати. Азмарі також не повезло. На третій рік її правління, хтось вбив її батька. Присягаюсь всіма своїми покійними предками, в тому що не винен, в думках у мене такого навіть не було, про вбивство батька Баронеси. Та я навіть коли планував отруїти людей, зарані застрахувався щоб доза отрути була незначною, щоб люди лише мали погане самопочуття! Так і вийшло, ніхто не помер! Я не хочу бути прокляттям свого роду, за вбивство людини. Нехай краще родичі проклинають мене за погане ставлення до людей, а не за вбивство! Під час трауру по первістку, я зовсім забув про Азмару, забув про те що колись хотів напакостити їй, зігнати з трону, тепер мені не до цього